Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Управляти обозом виявилося простіше простого. Треба було лише назвати першому візнику найближчий пункт прибуття, а потім рухатися слідом за мулами в межах прямої видимості. Тому що, як мені пояснив Гуго, якщо вони, в сенсі — обозники, а не мули, не бачитимуть мене, то відразу ж зупиняться і стоятимуть, доки не отримають чергового наказу. Шість годин… Потім розвернуться і повернуться у вихідну точку. І так протягом усього шляху. Лише з деякими поправками. Якщо зупинка відбудеться між пунктами «А» та «Б», то обоз повернеться в «А». Якщо між пунктами «Б» та «В», то обоз спершу повернеться до «Б», де простоїть ще шість годин, і тільки після цього рушить до «А». Але, в будь-якому випадку, навіть якщо візнику одразу вказати кінцеву мету маршруту, без мого безпосереднього супроводу, обоз туди не дійде. Зупиниться через пів доби…

Саме цим і викликана необхідність наявності охорони та, за сумісництвом, старшого обозника.

Загалом, вози, що навіть не чули про ресори, розмірено торохтіли дерев'яними колесами, мули весело цокали копитами по брукованій дорозі, а нам із Сашком залишалося насолоджуватися неквапливістю середньовічної подорожі.

Ну, а чого? Сонечко світить, свіжий вітерець згладжує літню спеку до цілком комфортної. Пташки, знову-таки, на всі лади щебечуть. Це тобі не суєтне майбутнє. Коли, навіть якщо нікуди не поспішаєш, все одно мчиш так, ніби спізнюєшся на найважливішу подію в житті.

А тут… Краса… Тиша… Пастораль.

Сашка он вже навіть рота долонею не прикриває, а позіхає так, що гланди видно.

Я й сам задрімав би. Благо, п'ятий рівень верхової їзди гарантує, що навіть уві сні з сідла не випаду, але не можу. Параноя чи ні, але передчуття мало що корабельною сиреною не реве про небезпеку. А своїй інтуїції я звик довіряти. Даремно турбувати не стане.

Що їй не сподобалось?

Та все…

Надсекретний вантаж, знати про який може лише пара-трійка людей, демонстративно вирушає в дорогу на очах усього міста. Причому, не пізно вночі чи хоча б на світанку, а в такий час, коли це може побачити найбільша кількість мешканців. Щоб дізналися навіть ті, кому це й задарма не цікаво.

Друге… Не знаю, як Гуго, а особисто я звернув увагу на парочку землекопів, що ніби випадково крутилися неподалік. Звичайнісіньких землекопів. У чистому, мало що не відпрасованому одязі і з лопатами, які, судячи з їхнього блиску, ще жодного разу не торкалися ґрунту. «Робітники» посилено диміли люльками і зображували цілковиту байдужість до обозу. От тільки стояли так, щоб хтось з них весь час тримав нас у полі зору. А як тільки обоз рушив, миттю рвонули до міста. Та так поспішно, наче згадали, що хтось замовив їм у таверні пиво.

Третє… Карта.

Не в плані схема маршруту, а чіткий, погодинний розклад. Де, коли і о котрій. Навіщо? Цілком вистачило б вказати точку прибуття та час. Кому так важливо точно знати місцезнаходження вантажу під час усього шляху? Відправнику? Замовнику? Який у цьому сенс? Їм достатньо одержати товар у зазначений термін. А ось комусь третьому… Хто планує перехопити вантаж у дорозі…

Гм… Якщо цей третій не плід моєї уяви, тоді всі попередні нестиковки теж стають зрозумілими. Зокрема вибір охорони.

Припустимо, купця якимось способом взяли за зябра. Підкуп, шантаж… не суть. І що він робить, щоб і вантаж здати, і перед замовником чистим залишитися?

Правильно. Наймає першого зустрічного бовдура. Обіцяє йому золоті гори та, призначивши охоронцем, знімає з себе відповідальність. Причому щоб все виглядало натурально і серйозно, наймає шляхтича. Але тільки найбезглуздішого, навіть без малої дружини. І, через відсутність грошей, не здатного і пари найманців підрядити собі на допомогу.

Ось такі пироги з кошенятами... А не тому, що я такий весь із себе крутий і непереможний.

Та тільки не обломиться тобі, геноссе Гуго. Вибач... Навіть якщо ти пронира... або жертва обставин... вантаж реально дуже цінний. Інакше навіщо б весь цей город городити? І якщо не ти, то замовник мені за доставку точно заплатить. Навряд чи вартість котеджу, але пристойно. А головне, після того, як я прийняв обоз до складу свого загону, Система це діяння благословила. І не просто благословила, а оголосила прямим текстом, що виконання квесту «Таємничий вантаж» буде чи не ключовою ланкою наближення до головної мети місії.

Отже, все серйозно.

І зараз, дивлячись на розгорнуту в інтерфейсі карту, я обмірковував, як ускладнити завдання тим, хто мав намір перешкодити мені виконати завдання.

Перший пункт призначення питань не викликав. Село Малі Озерки розташовувалося прямо по тракту верстах у восьми від Лікургу. І іншого шляху на захід просто не було. Та й не мало сенсу відразу демонструвати настороженість. Нехай ті, хто проводжає зараз обоз поглядом, переконається, що все йде за їхнім планом, і здобич нікуди не подінеться. А ще, я вірив у свою удачу... У тому сенсі, що поряд з Озерками, на карті стояла позначка шинку, і я сподівався знайти там супутників. Адже в усіх книгах, а я їх досить багато прочитав, герой завжди знаходив майбутніх друзів саме в них, придорожніх закладах громадського харчування.

А ось в Озерках вже з'являлася можливість для маневру. Бо за селом тракт розгалужувався на дві дороги. Одна — ліворуч на Великі Озерки, і трохи правіше — на Кашино.

Загалом ситуація виглядала таким чином.