Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Кінцева мета маршруту — Вежа Смарагдового Дракона. І до неї, судячи з карти та з урахуванням крейсерської швидкості упряжок, близько двох тижнів шляху. У північно-західному напрямку. І що не могло не тішити, окрім запропонованого маршруту, до неї можна було дістатися ще як мінімум двома дорогами. Довше, петляючи, але не настільки, щоб вибитися з графіка. Особливо, якщо, наприклад, злегка зменшити денні стоянки та ночівлі.

Зовсім без відпочинку не вийде, мули не роботи, їм і попастися, і перепочити треба. Але, якщо, знов-таки, судячи з тимчасових позначок на карті, мені наказувалося давати їм на це по дві години вдень і не менше семи на ніч, то я не бачив особливих проблем, якщо денну зупинку урізати на півгодини, а нічний відпочинок скоротити, скажімо, до шести годин.

Може, не перетрудяться за два тижні. Особливо якщо замість відпочинку збільшити раціон тварин. Зі своєї кишені, природно. Але це вже нюанси. Я навіть сказав би, дрібниці життя. Вважатимемо ці витрати моїм вкладенням у майбутній прибуток. І здоров'я... Оскільки, як сказав хтось із давніх воїнів, краще пролити відро поту, ніж літр крові.

А я, після Хантерів, не маю жодного бажання не лише літр, а зайву краплю втрачати. Особливо через лінощі чи скупість.

Окрім зазначеного шляху, карта пропонувала два варіанти. Один — довший верст на двадцять, зате повністю в зеленій, тобто безпечній для мого рівня, зоні. Другий — навіть коротший за основний, але при цьому більшу частину маршруту доведеться йти через жовту територію. Причому одна ділянка — за кордоном із помаранчевою. Ризиковано? Напевно... Але ж умовна небезпека не обов'язково має стати реальною. Може, вдасться проскочити? Ну, не сидять там розбійники і моторошні монстри прямо за кожним кущем? Чи сидять?

Гаразд. Поживемо — розберемося. Спершу трактир і очікуване товариство. Тим паче, он і перші будинки показалися. Півгодини — і будемо у Малих Озерках. А там подивимося, як карти ляжуть.

Шинок не тіснився разом з будинками, а гордо осідлав мальовничу галявину поруч із розвилкою. Так щоб жоден мандрівник не зміг пройти повз гостинно відчинені двері. А ще цьому сприяв дивовижний запах смаженого м'яса, що долинало з кухні. Перед очима відразу з'явився величезний шашлик, що стікає жиром. Настільки бажаний, що я наказав би обозу зупинитися, навіть якби не мав на цей заклад інших планів.

— Очуміти, який аромат, — промуркотіла Сашка. — Так навіть у Возгена не пахло.

Я пригадав нашу з нею першу зустріч і мимоволі посміхнувся. Настільки жваво постала перед очима картина: худорлява голодранка, яку тримають вниз головою, намагаючись витрусити з рота дівчини пару мідяків. Які ж я їй і дав. Угу... з тих самих, що отримав за вбитих щурів. Здається, це було того дня, коли мене відзначила Система.

Навіть не віриться, що все це відбувалося насправді. І не так давно. Місяць… Може трохи більше.

А зараз — замість пари доходяг — шляхетний лицар і не менш блискуча войовниця, яким доручена місія, здатна вплинути на майбутнє одразу двох Галактичних імперій. З історією набагато довшою, ніж існування Земної цивілізації. А заразом, і Людству допомогти повернути колишню могутність. Ну, чи хоча б знову зажити нормально, а не як кормова база для личинок Хантерів.

Для цього, щоправда, треба ще дещо зробити… І головна проблема, — я не маю жодного поняття, — як? Тобто Система вклала мені в руку кінчик нитки і потроху підштовхує в потрібному напрямку, але й тільки. А решта виключно в моїх руках. І долі… Оскільки без її прихильності на успіх розраховувати не доводиться.

На щастя, саме з цим, поки що, все гаразд. Причому прямо зараз.

Я навіщо пішов у корчму? Окрім того, щоб смачно поїсти? Правильно. В надії знайти тут тих, кого можна підрядити для охорони обозу. Чому в шинку? Ну, тому, що в усіх пригодницьких книгах герої знаходять попутників саме у шинках. І доля не стала мене обламувати.

У напівтемній, задимленій та прокуреній залі відвідувачів було не надто багато. Десятка півтора. В основному, судячи з одягу, мешканців Озерків. Але й ті, кого я сподівався побачити, також були присутніми.

В одному кутку, за столом, сиділа парочка здоровил. Добротні шкіряні куртки. Впевнений розворот широчезних плечей. Біля пояса мечі у простих піхвах. А в кутку — пара ростових луків у налучах і два короткі списи. З довгими листоподібними наконечниками. Якими однаково зручно і колоти, і рубати. А головне, система послужливо підсвічує над головами обох: «Найманець». Один 12-го, а другий — аж 16-го рівня.

Загалом, те що треба.

І це ще не все.

В іншому кутку, щоправда на самоті, нудьгує ще один воїн. Цей одягнений багатше. Поверх кольчуги дрібного плетіння, плащ. Меч у піхвах із срібним окладом. Ну, і напис відповідний. «Сер Такс. Безземельний лицар. 10 рівень». Судячи з убогої трапези, у сера Такса не тільки землі немає, а й з грошима не дуже густо.

І це просто чудово. З нього і почнемо... Але, спершу повечеряю. Тим більше, шинкар уже підійшов. І не просто підійшов, а зігнав дорогою парочку селян, звільнивши стіл. І навіть ганчіркою з нього щось змахнув?

— Що благородна пані та шляхетний пан бажають?

— Пахне добре… — втягнув я у відповідь носом. — Сподіваюся, на смак не гірше?

— Ображаєте, мілорде. Від Лікурга і до самої Столиці ви не знайдете нічого смачнішого, ніж у Насера. Насер — це мій батько, — уточнив про всяк випадок. — Він же й кухар.