Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.
«Щось тут не те! — підказував йому внутрішній голос. — Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»
Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.
— Колись ти був сповнений сил, — мовила спрен. — Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Інші раби. Навіть деякі світлоокі.
Наближався час обіду. Після нього він міг поспати, доки командир не дасть копняка й не відправить на пообіднє несення служби.
— Я спостерігала, як ти б’єшся, — вела далі Сил. — Хоч і заледве пригадую це. Мої спомини про той час розпливчасті, наче я дивлюся на тебе крізь суцільну завісу дощу.
Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже після того, як його витурили з армії. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вітру. Загаявшись, він заробив від доглядача прокльон та удар батогом по спині.
Каладін знову взявся тягти. Мостонавідників, котрі були загайними в роботі, батожили, а тих, котрі були загайними на вилазках, страчували. Із цим в армії було суворо. Відмовишся наступати на паршенді, спробуєш відстати від інших команд — і позбудешся голови. Власне, така доля була уготована лише за цей конкретний злочин.
Існувало багато видів покарання, на які наражався мостонавідник. Могли дати позачерговий наряд на роботу, висікти канчуками, урізати платню. Того, хто надто сильно проштрафився, прив’язували до стовпа чи стіни й залишали там під час великобурі — «виставляли на суд Прародителя бур». Але, власне кажучи, стратити могли лише за одне — за відмову бігти на штурм паршендійських позицій.
Розрахунок був простий: беручи участь у вилазці, мостонавідник міг загинути, та якщо відмовлявся — гинув напевне.
Каладін і його команда підняли колоду й поклали її у штабель до решти, тоді відчепили буксири та знову подалися до дальньої межі складу, де на них чекала нова.
— Ґазе! — гукнув чийсь голос. На краю відведеної обслузі території стояв високий вояк із біляво-чорним волоссям, а за його спиною купчилася групка жалюгідних на вигляд чоловіків. Це був Лареш — один із тих солдатів, які чергували в наметі днювальних. Він привів нових мостонавідників на заміну загиблим.
День був ясний, у небі — ані хмаринки, і сонце припікало Каладінову спину. Ґаз поспішив приймати поповнення, а Каладін та інші якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.
— Ну й здохляки, — сказав Ґаз, оглядаючи новобранців. — З другого боку, якби тут було на що дивитися, їх би сюди й не направили.
— Це точно, — відповів Лареш. — Ось ці десятеро в першому ряду — контрабандисти. Ти знаєш, що треба робити.
Нові мостонавідники були завжди потрібні, але й людської худоби, щоби гнати на забій, ніколи не бракувало. Часто присилали рабів, але не зрідше й злодіїв та інших злочинців з-поміж того наброду, який тінню ходив за табором. Але паршменів — ніколи. Вони були занадто цінні, та ще й доводилися паршенді якоюсь далекою ріднею. Тож краще було, щоб ці трудяги зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.
Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване — наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.
Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.
— В обслузі Четвертого мосту бракує людей, — мовив Ґаз, потираючи підборіддя.
— Їх там завжди бракує, — відказав Лареш. — Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, — і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.
Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» — прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.
Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.
Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити — від Тіена до Ценна, — зрештою гинули. Тож який сенс?
І він знову взявся тягти колоду.
— Каладіне, — сказала Сил, опускаючись на неї. — Я збираюся полишити тебе.
Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.
— Ні, — прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.
— Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади — інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.
— Тоді не йди, — мовив він, жахаючись.
— Мушу, — зіщулившись, відказала вона. — Не можу більше на це дивитися. Я спробую повернутись.
Вона виглядала засмученою.
— Прощавай, — і з цим спурхнула в повітря — немов вихорець прозорих листочків, що опадають.
Заціпенілий Каладін провів її очима.
Тоді знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?
***
Хлопчина, котрий нагадав йому Тіена, загинув у наступній же вилазці.
Вона була дуже нещасливою. Паршенді завчасно зайняли позиції, чигаючи на Садеаса. Каладін штурмував провалля й навіть не здригався, коли довкола падали вбиті. Його гнала вперед не відвага. І навіть не жага того, щоб одна зі стріл нарешті вцілила у нього та поклала всьому край. Він просто біг. Оце й усе, що він робив. Мов камінь, що котиться з гори, чи дощ, що падає з неба. У них нема вибору. І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.