Читати книгу - "Безчестя"

— Девіде, твої слова безрозсудні. Якщо тобі хочеться так думати, будь ласка, тримай ці думки при собі. Хай там як, те, що ти про нього думаєш, нікого не цікавить. Він тут, і він не зникне, як хмарка диму, він — життєва обставина. — Люсі дивиться йому в очі, примружившись від сонця. Кеті, задоволена собою та своїми досягненнями, тихенько відсапуючись, важко опускається на землю біля її ніг. — Девіде, ми не можемо так далі продовжувати. Усе вже владналося, усе знову заспокоїлося, поки не повернувся ти. Мені потрібен спокій. Заради спокою я готова на все, що завгодно, на будь-які жертви.

— І я частина того, чим ти готова пожертвувати?

Вона знизує плечима.

— Я цього не казала, ти сам це сказав.

— Тоді я спакую валізи.

Після інциденту минуло вже кілька годин, а долоня досі горить від ляпаса. Варто йому згадати про хлопчину та його погрози, він аж кипить від гніву. І водночас йому соромно за себе. Лур’є цілковито засуджує себе. Він нікому не підніс жодного уроку, і точно не підніс його хлопцеві. Усе, що він зробив, — віддалився від Люсі ще далі. Він продемонстрував їй себе в судомах пристрасті, та побачене їй, вочевидь, не сподобалося.

Йому варто вибачитися. Але він не може. Схоже, наче він утратив здатність контролювати себе. Щось у Полуксі роз’ятрює його лють: юнакові бридкі тупуваті очиці, його нахабство, а ще думка про те, що йому, наче бур’янові, було дозволено переплестися корінням із Люсі та її існуванням.

Якщо Полукс знову образить його доньку, він знову його вдарить. Du musst dein Leben ändern! «Ти своє життя зміни»[110]. Що ж, він занадто старий, щоб остерігатися, занадто старий, аби змінюватися. Можливо, Люсі здатна схилитися перед бурею; але він не здатен, якщо хоче зберегти честь.

Саме тому йому варто дослухатися до Терези. Тереза, мабуть, остання, хто може врятувати його. Вона випинає свої груди до сонця, вона грає на банджо перед прислугою й не звертає уваги, якщо вони дурнувато шкіряться. Її жадання безсмертні, і вона виспівує їх. Вона не помре.

Він приїжджає до клініки, коли Бев Шоу вже йде звідти. Вони нерішуче обіймаються, наче чужі. Важко повірити, що колись вони лежали оголені в обіймах одне одного.

— Ти просто навідався в гості чи повернувся, щоб пожити тут якийсь час? — цікавиться жінка.

— Я залишуся тут стільки, скільки знадобиться. Але я не житиму на фермі Люсі. У нас із нею щось не складається. Я збираюся знайти собі в місті кімнату.

— Шкода. У чому проблема?

— Між Люсі та мною? Ні в чому, сподіваюся. Нічого такого, що не можна владнати. Проблема в людях, котрі живуть навколо. Якщо додати мене, нас стає забагато. Занадто багато в занадто тісному просторі. Як павуки в пляшці.

Він згадує образ із «Пекла»[111]: велетенське болото Стіксу, у якому, наче гриби, варяться душі. Vedi l’anime di color cui vine l’ira[112]. Душі, переможені гнівом, зжирають одна одну. Покарання варте злочину.

— Ти говориш про цього хлопця, котрий переїхав до Петруса? Мушу зізнатися, мені не подобається, як він виглядає. Але поки Петрус там, із Люсі неодмінно все буде гаразд. Імовірно, настав час, Девіде, коли тобі доведеться відступити й дозволити Люсі самій знаходити рішення. Жінки швидко пристосовуються. Люсі швидко пристосовується. До того ж вона молода. І живе ближче до землі, ніж ти. Ніж будь-хто з нас.

«Люсі швидко пристосовується»? Він такого не пригадує.

— Ти продовжуєш радити мені відступити, — озивається він. — Якби я відступив на самому початку, де б зараз була Люсі.

Бев Шоу мовчить. Чи є в ньому щось таке, що Бев Шоу бачить, а він — ні? Чи може він теж довіритись їй, дозволити піднести йому урок, якщо їй довіряють тварини? Тварини довіряють їй, а вона користується цією довірою, щоб убити їх. І що це за урок?

— Якби я відступив, — затинається він, — а на фермі сталося б ще якесь нещастя, як би я потім із цим жив?

Вона знизує плечима.

— Це запитання, Девіде? — цікавиться Бев тихо.

— Не знаю. Я більше не знаю, у чому питання. Схоже, між моїм поколінням і поколінням Люсі впала завіса. А я навіть не помітив, коли вона впала.

Обоє довго мовчать.

— Хай там як, — продовжує він, — я не можу залишитися з Люсі, тому шукаю кімнату. Якщо раптом почуєш про щось у Ґрехемстауні, дай мені знати. Узагалі я зайшов повідомити, що можу допомагати в клініці.

— Це було б дуже доречно, — радіє Бев Шоу.

Він купує в товариша Білла Шоу пікап, вантажомісткістю в півтонни, за який платить чеком на п’ять тисяч рандів і ще одним — на сім тисяч рандів зі вписаним заднім числом кінцем місяця.

— Для чого плануєте його використовувати? — цікавиться чоловік.

— Для тварин. Собак.

— Тоді вам знадобиться ззаду решітка, щоб вони не повистрибували. Я знаю декого, хто може її вам установити.

— Мої собаки не стрибають.

Згідно з документами, вантажівці дванадцять років, але двигун звучить досить рівно. «І до того ж, — каже він собі, — йому не доведеться працювати вічно». Нічому не доводиться працювати вічно.

Слідкуючи за оголошеннями у «Ґроккотз Мейл», він винаймає кімнатку в будинку неподалік від клініки. Він каже, що його звуть Лоурі, платить за місяць наперед і повідомляє господині, що приїхав до Ґрехемстауна на амбулаторне лікування. Він не каже, від чого лікуватиметься, але знає, що вона підозрює рак.

Гроші течуть, як вода. Байдуже.

У крамничці для туристів він купує кип’ятильник, невеличку газову плитку й алюмінієвий казанок. Несучи все це до кімнати, зіштовхується на сходах із господинею. «Ми не дозволяємо готувати в кімнатах, містере Лоурі, — каже вона. — Самі знаєте, раптом пожежа».

Кімната темна, задушлива, захаращена меблями, матрац грудкуватий. Але він звикне до цього, як звикав до всього іншого.

Крім нього, є ще один мешканець, колишній учитель на пенсії. Вони вітаються за сніданком, проте решту часу не розмовляють. Після сніданку він вирушає до клініки та проводить там цілі дні, кожен день, включно з неділями.

Клініка стає його домом більше, ніж пансіон. На порожній ділянці, позаду будівлі, він влаштовує собі щось на кшталт гнізда зі столом і старим стільцем, позиченими