Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти хто такий? Як тебе звати?
— Я — Лісаній, — пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки — десь, либонь, звідти, де були двері.
— Лісаній? — повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. — Гм, Лісаній… — І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: — Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?
— Я й пішов, — почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.
Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:
— Отже, ти пішов… а проте опинився тут.
— Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.
Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, — позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття — тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, — ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, — чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав:
— На поміч тебе я не кликав… ти помиливсь, я не кликав… — І, стишивши голос, додав: — Лісанію.
Того, до кого звертався він, відмова його не збентежила, і з темної глибіні покою той виступив у коло рахманного світла від лампадки; ніби у відгук на ім’я хлопчика, замріяне юне обличчя просіяло відкрито-невимушеною, довірливою усмішкою.
— На поміч тобі? На поміч тому, хто сам помагає? Це ти поміч даруєш, навіть коли її просиш сам… Дозволь мені лише розбавити тобі вино. — І він одразу заходився поратись біля столу.
Що знає цей хлопчик про поміч? Що він знає про ціле життя, не здатне на поміч? Що він знає про жахливе отверезіння безпомічної людини, яка навіть не годна назвати ім’я тої помочі, тому завжди й страждає без неї? Чи, може, він знає про клятвопорушення, що не бажає ніякої помочі, чи про покуту згасанням? А може, цей хлопчик усе ж таки думав іще раз закликати його до вороття у хмільний дурман, вороття, що його неминуче призначила доля? Було це, по суті, повернення всіх жахіть, і він, хоч його в лихоманці і мучила спрага, заперечив, злякано й різко махнувши рукою:
— Не треба вина, ні, ні, не треба вина!
Відповідь хлопчика знов була дивна і, власне, знов несподівана; відмова його трохи вразила, і він вже відставив був глек, у якому почав розбавляти вино, але відразу й узяв той глек знов і, в руках його зважуючи, і з задоволено-спокійною, навдивовижу заспокійливою міною промовив:
— Для жертвопринесення тут іще більше, ніж досить.
О, для пожертви! Нарешті в нього це прохопилося!
Справді, йшлося таки про пожертву! Про пожертву йшла мова тоді, про пожертву йде мова й тепер! Ідеться про відновлення жертовної єдности, про відновлення символічности, в якій віддзеркалюється єдність, знов ідеться про подолання жертовного чаду, про захмеління кров’ю, про захмеління вином, ідеться про вселенську пожертву власного самозгасання, про творче погашення того, що було і що створено, в чому він, жертвуючи і одночасно сам стаючи жертвою, батько і водночас дитя, людина і водночас її твориво, сам мусить стати молитвою, втішаючись безмежною батьківською турботою й безмежною дитячою малістю, подаючи допомоги руку ще доти, як про допомогу попросять, тінню повитий і сам повиваючи тінь у безмежнім своїм згасанні, щоб на землі у замкненім колі образів, щоб в останньому збуренні глибинного мороку, постаючи в подвійному образі тваринно-рослинного творива, віддзеркаливши кров у вині, вино — у крові, вічнодалеке і незбагненне
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.