Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Й, обернувшись до орієнтала, сказала, що приймає його запрошення, й вони можуть іти. Але той, здавалося, був у захваті від того, що його іграшка викликала такий інтерес.

— Десь близько 1900 року, коли на ринку з’явилися перші електричні батареї, традиційна медицина почала здійснювати досліди з електричним струмом, намагаючись з’ясувати, чи він не надається до лікування психічних захворювань або істерії. Його також застосовували для видалення вугрів та стимуляції життєспроможності шкіри. Ви бачите ці два контакти? Їх прилаштовували сюди — він показав собі на скроні — і батарея надсилала туди такий самий електричний розряд, від якого ми потерпаємо, коли повітря дуже сухе.

Цього явища ніколи не спостерігали в Бразилії, але у Швейцарії воно було цілком звичним. Марія відкрила це для себе одного дня, коли, відчинивши дверцята таксі, почула тріскіт, її пересмикнуло. Вона думала, що це якось було пов’язане з автомобілем, обурилася й не хотіла платити за проїзд, а шофер мало її не вдарив, обізвавши дурепою й невігласкою. Він мав рацію: машина тут була ні при чому, причиною того розряду стало надто сухе повітря. Переживши кілька таких струсів, Марія стала боятись доторкатися до металу, аж поки не купила в одному супермаркеті браслет, який розряджав електрику, що нагромаджувалася в її тілі.

Вона обернулася до орієнтала:

— Але ж це відчуття вкрай неприємне!

Нія усе з більшою нетерплячкою вислуховувала коментарі Марії. Щоб уникнути майбутніх конфліктів зі своєю єдиною можливою подругою, вона обняла клієнта за плечі, щоб не залишалося жодного сумніву в тому, кому він належить.

— Це залежить від того, куди його прикласти, — гучно засміявся орієнтал.

Він крутнув маленькою ручкою, і дві палички й справді набули фіолетового кольору. Швидким рухом він притулив їх до двох жінок. Почувся тріскіт, але розряд радше спричинив лоскіт, аніж біль.

Підійшов Мілан.

— Прошу вас, не застосовуйте цього тут.

Орієнтал знову поклав палички в коробку. Філіппінка скористалася з нагоди й сказала, що їм пора їхати до готелю. Орієнтал здавався трохи розчарованим, щойно прибула виявила більше інтересу до фіолетових паличок, аніж жінка, яку він запросив іти з ним спочатку. Він одяг свою куртку, заховав ящичок у шкіряну теку й сказав:

— Сьогодні ці іграшки почали виробляти знову, вони стали такою собі модою серед людей, що прагнуть до якоїсь особливої втіхи. Але прилад, який ви щойно бачили, можна знайти лише в рідкісних медичних колекціях, музейних або антикварних.

Мілан і Марія залишилися стояти, де були, не знаючи, що сказати.

— Ви вже це бачили?

— Такого зразка не бачив. Він і справді має коштувати цілий статок, але цей чоловік обіймає дуже високу посаду в одній нафтовій компанії. Я бачив інші такі прилади, сучасні.

— І як їх застосовують?

— Підключають до тіла і просять жінку, щоб крутила ручку. Розряд відбувається всередині.

— А чому вони не крутять ручку самі?

— Усе що завгодно в сексі можна робити самому. Але ліпше хай вони думають, що приємніше це робити в парі з жінкою, бо інакше мій бар розорився б, і вам довелося б працювати в овочевій крамниці. До речі, твій винятковий клієнт повідомив, що прийде сьогодні вночі. Будь ласка, відмовляй усім.

— Відмовлятиму всім. У тім числі і йому. Я прийшла лише попрощатися, бо йду звідси.

Мілан стійко витримав цей удар.

— Художник?

— Ні. «Копакабана». Існує межа, і я виразно усвідомила це сьогодні вранці, коли дивилася на отой годинник із квітів, неподалік від озера.

— І якою вона є, твоя межа?

— Ціна фазенди в бразильській провінції. Я знаю, що можу заробити більше, попрацювати ще рік, яка, зрештою, різниця, хіба не так? Але я знаю, що є різниця, бо я можу назавжди застрягнути в цій пастці, як застрягли в ній ви, наші клієнти, високі державні службовці, комівояжери, мисливці за талантами, працівники компаній, які виробляють диски, багато чоловіків, яких мені довелося знати, яким я продавала свій час і які не можуть продати мені його назад. Якщо я залишуся ще на день, я залишуся ще на рік, а якщо я залишуся ще на рік, то вже ніколи звідси не виберуся.

Мілан непомітно кивнув головою, так ніби все розумів і з усім погоджувався, хоча нічого не міг сказати, бо це могло б погано вплинути на дівчат, які працювали на нього. Але він був чоловік добрий, і хоча не дав їй свого благословення, проте й не намагався переконати бразилійку, що вона робить помилку.

Марія подякувала йому за все, попросила випити келих шампанського, бо їй уже остогид фруктовий коктейль. Тепер вона могла пити, бо вже не була на службі. Мілан сказав, щоби телефонувала, якщо матиме в чомусь потребу; тут її завжди зустрінуть із радістю.

Вона хотіла заплатити за шампанське, але він сказав, що частує її коштом закладу. Марія не стала наполягати: вона принесла цьому закладові набагато більше, аніж коштував келих шампанського.

Рядки зі щоденника Марії, написані, коли вона повернулася додому:

Я вже достоту не пам'ятаю, коли це було, але в одну з останніх неділь я вирішила зайти до церкви, щоб послухати службу Божу Я досить довго там чекала, а потім раптом до мене дійшло, що я прийшла не туди — то був храм протестантський.

Я хотіла вийти, але пастор уже розпочав казати проповідь, і я подумала, що було б нечемно підвестися з лави, — і, слава Богу, що не підвелася, бо в той день я почула те, що мені дуже треба було почути.

Пастор приблизно промовляв так:

«У всіх мовах світу існує одне й те саме прислів'я: „Чого очі не бачать, того й серце не відчуває“. А проте я стверджую, що немає нічого помилковішого, ніж це. Чим далі ми перебуваємо від предмету своїх жадань, тим ближче до серця перебувають почуття, які ми намагаємося придушити й забути. Якщо ми перебуваємо на засланні, то ми прагнемо зберегти кожен маленький спогад про своє коріння; якщо ми перебуваємо далеко від коханої людини, кожен, хто нас проминає на вулиці, нагадує нам про неї.

Євангелії і священні тексти всіх релігій були написані на вигнанні, у спробах порозумітися з Богом, у пошуках віри, яка вела народи вперед, у паломництві душ, які блукали по тверді земній. Ані наші предки не знали, ані ми не знаємо, чого Божество чекає від нашого життя, — і саме у хвилини таких сумнівів пишуться книжки й малюються картини, бо ми не хочемо й не можемо забути, хто ми такі».