Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ні, але…
– А я? Я щодня працювала з нею, пліч-о-пліч більшість часу, ми разом пили каву о десятій, обідали в полудень і пили другу каву о третій. Ми дуже щиро розмовляли, минув час, ми подружилися, Алане. Я знаю, що ти задовольняв її як друг і коханець, і знаю, що вона любила хлопців. Але якщо вона думала про самогубство через хворобу… цього я не знаю. То скажи мені: чи звинувачуєш ти мене? – І її ясні блакитні очі щиро й зацікавлено дивилися в його.
– Ні, але…
Долоня знову стиснула, легко, але владно.
– Я хочу дещо запитати тебе. Це важливо, тому добре подумай.
Він кивнув.
– Її лікарем був Рей, і якщо щось таке було, він цього не помітив. Я була її подругою, і якщо щось таке було, я не помітила. Ти був її чоловіком, і якщо щось таке було, ти цього також не помітив. І ти думаєш, що це все, кінцева зупинка, але це не так.
– Я не розумію, до чого ти ведеш.
– У неї була ще одна, ближча людина, – сказала Поллі. – Ближча, ніж ми обоє, я так думаю.
– Ти про ког…
– Алане, а що казав Тодд?
Він лише дивився на неї, не усвідомлюючи сказаного. Почувався так, ніби вона сказала щось іноземною мовою.
– Тодд, – повторила вона нетерпляче. – Тодд, твій син. Той, через якого ти не спиш уночі. Це ж через нього, правда? Не через неї, а через нього.
– Так, – відповів він. – Через нього. – Голос вийшов високим і нерівним, щось змінилося, ніби той голос був зовсім чужий, і всередині Алан відчував щось величезне й глибоке.
Тепер, лежачи тут у ліжку Поллі, він пригадував ту мить у себе за кухонним столом із майже надприродною чіткістю: її руку в нього на зап’ястку під косим променем пополудневого сонця, що проливався чистим золотом, її ясні очі, ніжну безжальність.
– Вона силоміць Тодда запхала в машину, Алане? Він пручався? Кричав? Боровся з нею?
– Ні, звісно ні, але ж вона його м…
– Чиєю ідеєю було, щоб Тодд поїхав з нею в магазин того дня? Її чи його? Пам’ятаєш?
Він почав був говорити «ні», але раптом згадав, що так. Їхні голоси, що долинали з вітальні, поки він сидів за столом, переглядав ордери округу:
«Я поїду на маркет, Тодде, хочеш зі мною?»
«А нові відеокасети можна буде подивитися?»
«Думаю, так. Запитай тата, чи йому щось треба».
– То була її ідея, – сказав він Поллі.
– Упевнений?
– Так, але вона запитала його. Не наказала.
Та річ усередині, та первісна річ, досі рухалася. «Вона впаде, – подумав він, – і коли це станеться, розверзнеться пекло, бо її корені розрослися глибоко й широко».
– Він боявся її?
Тепер вона, по суті, проводила над ним перехресний допит, так само як він робив це з Реєм Ван Елленом, але Алан не мав сили її зупинити. Та й начебто не хотів. Так, було щось, що ніколи не спадало йому на думку під час тих довгих ночей. Щось досі жило.
– Щоб Тодд лякався Енні? Та ні, Господи!
– А в останні кілька місяців їхніх життів?
– Ні.
– Останні кілька тижнів?
– Поллі, я тоді був не особливо в тому стані, щоб за цим спостерігати. Була та штука з Тедом Бомонтом, письменником… те скаженство…
– Ти кажеш, був настільки відірваний, що ніколи не помічав Енні й Тодда, коли вони були поруч, або що ти взагалі й удома не бував?
– Ні… так… ну, тобто я, звісно, бував удома, але…
Дивне відчуття – перебувати по інший бік цих скорострільних запитань. Так, наче Поллі накачала його новокаїном, а тоді взялася обходитися ніби з грушею для побиття. І та первісна річ, чим би вона не була, досі рухалася, досі котилася в бік межі, де гравітація почне діяти не на те, щоб тримати, а на те, щоб скидати.
– Тодд коли-небудь підходив і казав тобі, що боїться мами?
– Ні…
– Ніколи не говорив «Татусю, думаю, мама планує вбити себе й взяти мене з собою за компанію»?
– Поллі, це ж бридня! Я…
– Казав?
– Ні!
– Казав коли-небудь, що вона дивно поводиться чи говорить?
– Ні…
– А Ел завжди був у школі, так?
– Як це стосується…
– У неї була лише одна дитина в гнізді. Ти зникав, працював, у гнізді були лише вони вдвох. Вона з ним обідала, допомагала з домашніми завданнями, дивилася телевізор…
– Читала йому… – сказав він. Голос прозвучав дивно, нерозбірливо. Він сам його ледве зрозумів.
– Вона була, мабуть, першою людиною, яку Тодд бачив щоранку, і останньою, яку бачив перед сном, – сказала Поллі. Долоню вона тримала в нього на зап’ястку. Очі щиро заглядали в його. – Якщо хтось і міг щось передбачити, то це була людина, яка загинула разом із нею. І та людина не сказала ні слова.
Раптом та річ усередині обірвалася. Обличчя здригнулося. Він відчував, як це відбувається – наче до неї в багатьох місцях було прикріплено струни і кожну зараз смикала м’яка, проте наполеглива рука. Тепло заповнило горло й спробувало зімкнути його. Тепло заповнило обличчя. Очі налилися слізьми. Поллі Чалмерз подвоїлася, потроїлася, а тоді розкололася на призми світла та образів. Його груди здійнялися, проте легені ніби не могли відшукати повітря. Долоня з тією його страшною швидкістю перевернулася й ухопила її руку. Боліло, мабуть, жахливо, проте Поллі ніяк цього не показала.
– Я сумую за нею! – викрикнув він на Поллі, й гучні болісні ридання обернули слова на зітхання. – Я сумую за ними обома, ох, Боже, як же я за ними сумую!
– Знаю, – спокійно вимовила Поллі. – Знаю. Уся річ же в цьому, правда? Все через те, що ти за ними сумуєш.
Алан почав плакати. Ел плакав щоночі протягом двох тижнів, Алан був біля нього, обіймав і заспокоював як міг, проте сам не плакав. А тепер плакав. Ридання охопили його й несли за собою. Він не мав сили зупинити їх. Не міг пом’якшити своє горе і зрештою зрозумів, з глибоким незв’язним полегшенням, що в цьому й немає потреби.
Він сліпо штовхнув чашку кави, почув, як вона вдарилася об підлогу в якомусь іншому світі й там розбилася. Він поклав перегріту пульсуючу голову на стіл, обвив її руками й плакав.
У певну мить відчув, як Поллі холодними долонями, спотвореними добрими долонями підняла його голову й поклала собі на живіт. Так вона й тримала її, а він довго-довго ридав.
8
Її рука зсунулася йому з грудей. Алан обережно відсунув її, усвідомлюючи, що, навіть легенько зачепивши долоню, розбудить Поллі. Дивлячись у стелю, він загадувався, чи Поллі навмисне того дня спровокувала його на скорботу. Думав, що радше так,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.