Читати книгу - "Необхідні речі"

Так у них почалося, хоча Аланові це здавалося радше кінцем, він не визнавав це як початок. Відчувалося, ніби то був радше кінець чогось. Перед днем, коли він нарешті набрався достатньо сміливості, щоб запросити Поллі на вечерю, він часто думав про погляд тих блакитних очей і відчуття її руки в себе на зап’ястку. Міркував про ніжну безжальність, з якою вона штовхала до думок, які він або ігнорував, або недогледів. І протягом того часу він намагався розібратися з новим набором почуттів стосовно смерті Енні. Як тільки щезла перегородка між ним і скорботою, ці почуття залили його, ніби повінь. Головним і найтривожнішим із них була жахлива лють на неї за те, що приховувала хворобу, яку можна було б лікувати й вилікувати… і за те, що того дня взяла з собою їхнього сина. Алан розмовляв про деякі почуття з Поллі в «Березах» холодного дощового вечора минулого квітня.

– Ти перестав думати про самогубство й почав думати про вбивство, – сказала на це вона. – Тому ти й злишся, Алане.

Він похитав головою й уже почав щось говорити, але Поллі схилилася над столом і міцно притулила покручений палець йому до губ. Цить, ти. І цей жест був настільки несподіваним для нього, що він таки замовк.

– Так, – сказала вона. – Цього разу я тебе не допитуватиму, Алане: я вже давно не бувала на вечері з чоловіком, і мені цей вечір надто подобається, щоб бавитися в генпрокурорку. Але не можна злитися на інших, принаймні так, як злишся ти, через те, що ті опиняються в нещасних випадках, хіба там є якась серйозна недбалість. Якби Енні й Тодд загинули через несправні гальма «скаута», можна було б звинувачувати себе за те, що не віддав авто в сервіс, або можна було б засудити Сонні Джекетта за те, що він нахалтурив, коли ти востаннє возив авто на техогляд, але її б ти не звинуватив. Так?

– Думаю, так.

– А я знаю, що так. Можливо, і трапився нещасний випадок, Алане. Ти знаєш, що в неї могла статися судома, поки вона їхала, бо так тобі сказав доктор Ван Еллен. Та чи тобі спадало на думку, що вона могла з’їхати, бо ледь не збила оленя? Що причина могла бути отака проста?

Спадало. Олень, пташка, навіть зустрічне авто, що заблудило на її смугу.

– Так, але пасок безпеки…

– Ой, та забудь ти про той сраний пасок! – прорекла вона з такою жвавою пристрастю, що деякі відвідувачі біля них швидко озирнулися. – Може, в неї боліла голова, тому вона забула про пасок безпеки, лише той один раз, але це все одно не означає, що вона навмисне розбила машину. І головний біль – якщо він був сильний – пояснює, чому в Тодда пасок був пристебнутий. І все одно річ не в тому.

– А в чому тоді?

– У тому, що тут забагато «мабуть», щоб підтвердити твій гнів. І навіть якщо твої найгірші підозри правдиві, то ти ж ніколи не дізнаєшся, правда?

– Ні.

– А якби ти знав. – Поллі невідривно дивилася на нього. Між ними на столі стояла свічка. Від полум’я очі Поллі були темно-сині, і він бачив по маленькій іскорці світла в кожній зіниці. – Ну, пухлина мозку – це також нещасний випадок. Тут немає винуватих, Алане, немає – як ви їх там у себе на роботі називаєте? – правопорушників. Доки ти з цим не змиришся, не буде жодних шансів.

– Шансів на що?

– Шансів на нас, – спокійно промовила вона. – Ти мені дуже подобаєшся, Алане, і я ще не надто стара, щоб ризикувати, але достатньо стара, щоб мати сумний досвід того, куди мене можуть привести емоції, якщо вириваються з-під контролю. Я нізащо навіть близько їх туди не підпущу, доки ти не зможеш відкинути думки про Енні й Тодда.

Аланові відібрало мову. Поллі серйозно дивилася на нього понад своєю вечерею в старому заміському пабі, полум’я мерехтіло помаранчевим на її гладенькій щоці і лівій брові. Надворі вітер вигравав на довгому тромбоні під звисами.

– Я забагато сказала? – запитала Поллі. – Якщо так, то краще відвези мене додому, Алане. Ненавиджу соромитися майже так само, як не говорити, що думаю.

Він потягнувся через стіл і м’яко торкнувся її руки.

– Ні, ти не сказала забагато. Поллі, мені подобається тебе слухати.

Тоді вона всміхнулася. Від цього все її обличчя потеплішало.

– Ну, тоді ще матимеш можливість цим насолодитися, – сказала вона.

Так у них і почалося. Вони не відчували провини через те, що зустрічалися, але визнавали необхідність бути обережними – не лише тому, що живуть у маленькому місті, де він вибраний чиновник, а їй потрібне благословення громади, щоб бізнес тримався на плаву, але й тому, що обоє визнавали ймовірність звинувачень. Обоє були не надто старі, щоб ризикувати, здається, але трішки застарі для необачностей. Про все потрібно подбати.

Тоді у травні він уперше ліг із нею в ліжко, а вона розповіла про всі ті роки між Тоді і Тепер… історію, у яку він не міг повірити до кінця, яку, на його переконання, вона колись розповість йому ще раз, без надто прямих поглядів і лівої руки, що надто часто смикає ліву мочку вуха. Він усвідомлював, наскільки важко їй було розповісти йому те, що вона розповіла, і з радістю чекатиме решти. Мусить чекати. Бо про все треба подбати. Достатньо – поки достатньо – того, що він закохався в неї, поки навколо дрімає довге мейнське літо.

Тепер, дивлячись угору на стельову плитку її спальні серед мороку, він загадувався, чи не прийшов час знову заговорити про шлюб. Якось він пробував, у серпні, і вона знову зробила той жест пальцем. Цить, ти. Він припускав…

Але на цьому свідомий потік думок почав розриватися, і Алан полегком занурився в сон.

9

Уві сні він скуплявся в якійсь грандіозній крамниці, блукав таким довгим рядом, що вдалечині він скорочувався до цятки. Тут було все, чого йому коли-небудь хотілося, але не було можливості дозволити собі: чутливий до тиску годинник, автентична фетрова федора від «Аберкромбі енд Фітч», восьмиміліметрова кінокамера від «Белл енд Говелл», сотні інших предметів – але за ним хтось стояв, одразу за плечима, де він не міг бачити.

– Тут ми ці речі називаємо набивкою для дурнів, батяня, – відзначив голос.

Голос був йому знайомий. Він належав тому інтелігентному сучому потроху на «торонадо», Джорджеві Старку.

– Цей магазин ми називаємо «Кінецьвіль», – пояснив голос, – бо в цьому місці всім товарам і послугам настає кінець.

Алан побачив велику змію – схожу на пітона з головою гримучої, – яка виповзла