Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

— Капець! — прошепотів він. — Вона пахла квітами!

То були часті промахи. І зрозумілі, бо купівельна здатність міського і сільського населення протягом року суттєво зросла. Тарифи на електроенергію, телефон, транспорт і загалом комунальні послуги знизилися до людського рівня. Ціни в готелях і ресторанах, а також транспорті, різко знизились, організовувались спеціальні екскурсії з села у місто і з міста у село, які частенько були безплатними. Крім того, швидкими кроками скорочувалось безробіття, зарплати росли і міська реформа облегшила щомісячний тягар квартплати, а освіта і шкільні приладдя нічого не коштували. Двадцять ліг дрібненького піску кольору слонової кістки на пляжах Варадеро, які раніше мали одного власника і були в користуванні лише надто багатих багатіїв, відкрились для усіх, включно із тими самими багатіями. Кубинці, як і загалом люди Карибського регіону, завжди думали, що гроші існують тільки для того, аби їх витрачати, і вперше в історії своєї країни вони перевіряли це на практиці.

Гадаю, що небагато з нас усвідомлювали, як скрадливо, але невідворотно в наше життя потроху пробирається дефіцит. Навіть після висадки на пляжі Хірон казино залишались відчиненими, і декотрі хвойдочки за відсутності туристів крутилися їхніми околицями у сподіванні, що випадковий обранець рулетки врятує їм ніч. Було ясно, що у міру того, як умови змінюватимуться, оті самотні ластівки ставатимуть печальними і щораз дешевшими. Та в кожному разі ночі в Гавані і Гвантанамо і далі були довгими й безсонними, а музика найманих веселощів лунала до світанку. Оці залишки старого життя підтримували ілюзію нормальності і достатку, яка вже віддавна перестала бути правдою, але її не змогли знищити ані нічні вибухи, ні постійні чутки про підлі напади, ні реальна невідворотність війни.

Іноді в ресторанах після опівночі не було м’яса, та нам було байдуже, бо, може, є курка. Іноді не було бананів, та нам було байдуже, бо, може, є батат. Музиканти з сусідніх клубів і зухвалі сутенери, що чекали на нічні жнива перед кухлем пива, здавалися такими ж неуважними, як і ми, до нестримного руйнування щоденного життя.

У комерційному центрі з’явилися перші черги, і чорний ринок, що тільки зароджувався, але був дуже активним, починав контролювати промислові товари, та всерйоз ніхто не думав, що це відбувається через те, що бракує речей, а цілком навпаки — тому що є надто багато грошей. Десь в той час комусь із нас виявився потрібний аспірин після кіно, але в трьох аптеках його не було. Ми знайшли його в четвертій, і аптекар спокійно пояснив нам, що аспірин є дефіцитним вже три місяці. Насправді бракувало не тільки аспірину, багато інших життєво необхідних речей стали дефіцитними ще раніше, але ніхто, схоже, не думав, що вони взагалі зникнуть. Майже рік після того, як Сполучені Штати ввели ембарго на торгівлю з Кубою, в житті не було дуже помітних змін — не так в реальності, як в душах людей.

Я усвідомив блокаду в дуже грубий, але водночас трохи ліричний спосіб, як усвідомлював майже все в моєму житті. Пропрацювавши цілу ніч в редакції «Пренса Латіна», я самотою і трохи отупілий пішов шукати, що би поїсти. Світало. Море було спокійним, і від неба його відділяв помаранчевий вилом на горизонті. Я крокував серединою безлюдного проспекту, супроти вітру з духом селітри з Малекону, шукаючи відчинену місцину, аби поїсти під підточеними і вогкими кам’яними аркадами старого міста. Врешті надибав корчму з опущеною металевою шторою, але без колодки, і намагався її підняти, щоб увійти, бо всередині горіло світло і якийсь чоловік протирав склянки на шинквасі. Допіру я це спробував, як почув за спиною характерний звук гвинтівки, в якій зводять курок, і дуже ніжний, але рішучий голос жінки:

— Стій, товаришу, — промовила вона. — Руки вгору.

То було видиво у світанковій імлі. З виду вона була дуже гарна, з волоссям, зібраним на потилиці в кінський хвіст, у військовій сорочці, промоченій морським бризом. Без сумніву, була налякана, але стояла, розставивши ноги, твердо впираючись підборами в землю, і міцно тримала рушницю, як солдат.

— Я голодний, — сказав я.

Мабуть, я проказав це дуже переконливо, бо тільки тоді вона зрозуміла, що я не намагався вдертись у корчму силою, і її острах перетворився на жаль.

— Зараз дуже пізно, — сказала вона.

— Навпаки, — відказав я, — проблема в тому, що зараз дуже рано. Я хочу поснідати.

Тоді вона через вікно подала знаки і переконала чоловіка, аби той подав мені щось, хоча до відкриття було ще дві години. Я попросив яєшню з шинкою, каву з молоком, хліб з маслом і якийсь фруктовий сік. Чоловік із підозрілою точністю сказав мені, що яєць і шинки немає вже майже тиждень, молока — майже три дні і єдине, що він може мені подати — це горнятко чорної кави і хліб без масла, і, може, трохи розігрітих вчорашніх макаронів. Здивований, я запитав його, що діється з харчами, і моє здивування було настільки щирим, що тоді подивованим почувався він.

— Нічого не діється, — мовив він. — Хіба лиш те, що ця країна летить під три чорти.

Він не був ворогом революції, як подумалось мені спочатку. Навпаки: він був останнім з родини, що складалася з одинадцяти людей і вся втекла в Маямі. Він вирішив лишитися і справді лишився назавжди, але його ремесло дозволяло йому вгадувати майбутнє, опираючись на реальніші факти, ніж ті, що мав невиспаний журналіст. Він думав, що за три місяці йому доведеться зачинити корчму через брак їжі, але його це мало обходило, бо в нього вже були цілком конкретні плани на його особисте майбутнє.

То був точний прогноз. 12 березня 1962 року, коли від початку блокади минуло триста двадцять два дні, на продовольство було введено результативну карткову систему розподілу. На кожного дорослого розподілявся місячний набір продуктів із трьох фунтів м’яса, фунта риби, фунта курятини, шести фунтів рису, двох фунтів сала, півтора фунта квасолі, чотирьох унцій масла і п’яти яєць. То була