Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Що й казати, щастило мені тоді, всі живими верталися. Та до пори до часу. Якось на нічиїй землі натрапили на сигнальну міну, німці одразу ж із мінометів нас накрили. З десятьох до своїх вдалося дістатися лише мені й ще одному.

Вертаюся зі штабу, вже темно, лихий, як чорт, узяв казанка із захололою кашею і бачу: на галявині біля вогнища офіцери з горілочкою вечеряють. Тож і я до товариства побрів, та вчасно спинився.

«Не наш он чєловєк, не совєцкій. Я би с нім в развєдку не пошол,— чую голос замполіта.— Вот ти би, Іванов, пошол?» — запитує.

«Нєт»,— відповідає той і очі ховає. Боялися вони його, нещасні злякані лейтенантики. Дарма, що медальками й орденами дзеленчать. Навіть один одного боялися — хтозна, чи не твій друзяка бігає до особого отдєла.

Не товаришував я особливо ні з ким, та й поганого нікому не робив. А тут скипів, вийшов до них.

«А ти, кажу, падлюка, хоч раз у ту розвідку ходив? Чи, може, вів колись в атаку? Тебе ж на передовій я ще не бачив, усе у штабному бліндажі відсиджуєшся. Може, ви, хлопці, бачили?»

А ті мовчать, очі ховають.

«Лейтенант, как ти разговаріваєш со старшим по званію? Да я тєбя под трибунал!»

«Та будь ти хоч генералом, все одно б те саме повторив. Хочеш — веди до командира полку розбиратися,— (бачу ж — розхристаний, морда червона. П'яний як чіп, аж хитає ним).— А як хочеш щось казати — то в очі говори, а не як стара баба — шепчешся поза спиною».

Він за пістолет. Мабуть, ніхто не гадав, що все так скінчиться. Перша куля розтрощила ключицю, друга поцілила в руку. Хтось повалив мене на землю, бо я теж поліз до кобури, інші кинулися відбирати в замполіта пістолет. Згамселили його лейтенанти на синю сливку. Напевно, кожен щось своє замполіту пригадав — і чобітьми по ребрах. Навіть за мене забули, я за той час мало кров'ю не сплив.

Отямився у шпиталі. Гарячка, думки рояться недобрі. Що б іще з мене самостріла не зробили й під трибунал не відправили — бо стріляла та сволота зблизька. І хто я такий проти цілого замполіта полку? А доктор, що мене лікував, усе про німецького снайпера править. Я ж мовчу, намагаюся зрозуміти, що робиться. Він же не сліпий і не дурний, повинен добре знати, чим відрізняються рани від пістолетної та гвинтівочної куль.

Через два дні почалося зараження, і мені відрізали руку. Військові доктори швидко лікують — за три дні потому мене вже мали комісувати.

І несподівано до мене приїхав сам командир полку. Взагалі він був чолов'яга жорсткий, без жодних сентиментів.

Спитав, як здоров'я, що збираюся вдома робити. Згадав по матері німецьких снайперів.

«Та ви що, змовилися, про тих снайперів і доктор мені постійно торочить».

А він мене за грудки і тихо: «Ти, лейтенанте Вовк, гадаєш, що найрозумніший? Чи думаєш, я не знаю, що сталося? Я б ту сволоту за таке сам перед строєм розстріляв. Та руки в мене короткі для цього, в нього є своя лапа у політотдєлі армії. Та й думаю, що тобі це слідство теж не потрібне. Хоч хороший ти офіцер, грамотний, крутий як чортяка, і солдати тебе люблять, та й для мене ти загадка, наче сфінкс єгипетський. Щось надто багато ти знаєш і вмієш, як на селюка з глухої Волині, але то не моя справа — у чужу душу лізти. Тебе нагороджено орденом Червоної зірки, і ще від себе ось тобі — дві фляги спирту. Знаю, що не п'єш, але ними ти будь-яку машину спиниш, доїдеш додому, як король, першим класом. Щасти тобі, лейтенанте».

Взяв під козирок і пішов.

«Товаришу полковник, а що із замполітом?»

«Дали підполковника і перевели до штабу армії»,— відповів той не обертаючись.

Ось так я і поміняв власну руку на цей пентакль.

Я ж насправді не червоноармійський лейтенант Вовк, а чотар Голота сотні Крука Української Повстанської Армії. Як мене під час облави в місті схопили совіти, я вже добре знав, за який бік гвера тримати. А як почув, що облава не на упівців, а до совіцького війська — тихо викинув пістолет. Думав, якось викручусь. Це, мабуть, така покара мені за слабкодухість... Та який із мене офіцер — за спиною лише два курси семінарії. Хоч і священик був би поганий — прощати ніколи не вмів...

Та ти вже не мене, а янольські співи слухаєш, хлопче. Упокой Господи твою душу.

— А ви, братчики, щось трохи забарилися,— промовив він тихо до сірих постатей, що скрадалися лісом, і пересмикнув затвор свого ППШ...

Нарешті скінчилося навчання і почалася клінічна практика. Одним із моїх перших пацієнтів був старенький, але ще жвавий дідок. Звали його Василем Степановичем. Лежав він із пневмонією. Не секрет, що найвередливіші та найвимогливіші хворі — це медики. Ось мені й пощастило — цей дідок усе життя пропрацював у тутешній лікарні фельдшером. Та хворих зараз, окрім нього, не було, медсестра відпросилася