Читати книгу - "Руїни бога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ситуацію ускладнило те, що вона просто відвернулася й рушила на кухню, де набрала собі склянку води з-під крана. Повільно випила й обережно поставила порожню склянку на сушилку.
— Я все знаю, — люто сказав він, намагаючись не підвищувати голосу, щоб не розбудити Віолу.
Ненсі із сумом поглянула на нього:
— Ні, Тедді, нічогісінько ти не знаєш.
1942–1943
Війна Тедді
Досвід
— Двадцять хвилин до цілі, командире.
— Так точно, навігаторе.
Вони прорвалися крізь вогонь зеніток берегової оборони й зигзагами полетіли запланованим маршрутом над окупованими територіями, а тоді перетнули смугу прожекторів, які опоясували Рур. На їхньому шляху до цілі небо було ясне, зрідка внизу блимали вогні — десь заводи, а десь громадяни порушували наказ про затемнення. Час від часу знизу блискали ліхтарики чи лампи, й над Голландією Норман Вест, їхній мовчазний бортмеханік, уголос прочитав послання морзянкою від доброзичливця на землі — крапка тире тире крапка. П — значить перемога. Вони часто бачили це послання віри й надії.
— Спасибі тобі, невідомий друже, — озвався кулеметник із хвостової башти, кістлявий рудий шотландець, балакучий вісімнадцятилітній юнак, який у повітрі все ж намагався не розбазікуватися. Команда знала: Тедді любить радіотишу, коли не треба передати щось нагальне. Базікати легко, тим паче на зворотньому шляху, коли всі вже розслабилися, але будь-яка мить неуважності (особливо кулеметника) могла стати останньою. Поставити крапку.
Тедді цілком поділяв думку кулеметника про невідомого голландця чи голландку. Його тішило, що їм вдячні. Вони відірвані від подій на землі, навіть якщо нищать її бомбами (чи то пак, особливо коли нищать її бомбами), тож легко забути, що внизу живуть цілі народи, для яких вони стали останньою надією.
— Командире, за двадцять миль попереду скидають червоні пристрілювальні снаряди.
— Так точно, бомбардире.
Це остання операція строку, їх оповивали погані передчуття. Усупереч імовірності, вони дотягнули до цієї ночі, й тепер їм не давала спокою думка, чи долі стало б жорстокості берегти їх так довго, а потім відвернутися в останню мить. (Так бувало, це вони знали).
— Останній виліт, Боже, останній, — бурмотів бомбардир-австралієць, який у Бога не вірив, коли вони на злітній смузі чекали на зелене світло.
Вони набирали свої тридцять балів шалено довго. Певні вильоти рахувалися заледве за третину операції. Скажімо, третиною операції вважалося їхнє «садівництво» — рейди, щоб закласти міни у судноплавних каналах Голландії чи при узбережжі Фрисляндії, а також бомбардування Франції. Окупована Франція вважалася «країною-союзником», але німців, які намагалися їх збити, там вистачало. Справді, імовірність загинути над Німеччиною вища («У чотири рази», — сказала знайома Урсули з Міністерства авіації), але ризик був завжди. «Це жахливо несправедливо», — думав Тедді. Чи, як казав його прямолінійний бомбардир: «Несправедливо до всирачки». Кіт став першим напарником Тедді в навчальній частині бойової підготовки.
Їх здивувало, як добирали напарників. Усіх — пілотів, навігаторів, радистів, бомбардирів і кулеметників — просто висипали у велетенський ангар, і начальник бази казав «Гаразд, хлопці, розбирайтеся між собою», мовби команду краще добирати за якимись загадковими силами тяжіння, ніж за строгою процедурою. Як не дивно, так воно і було, бодай як Тедді це собі уявляв.
Якийсь час вони безцільно топталися ангаром, як гуси на фермі перед обідом, розгублені завданням.
— Як на сраних танцях, коли намагаєшся піймати погляд якоїсь дівулі, — сказав Кіт і представився: — Кіт Маршалл, бомбардир.
Він виділявся з натовпу темно-синьою австралійською формою.
Тедді хотів спершу обрати навігатора, але Кіт йому сподобався — війна багато чому його навчила, й зокрема тому, що людину можна оцінити з вигляду, з виразу, з побіжних поглядів і передовсім із чогось, що складно сформулювати: може, саме ця загадкова риса й притягувала його до Кіта. Звісно, ще він чув слова інструктора: мовляв, то «хороший хлопець, на своєму ремеслі знається». Виявилося, інструктор не збрехав. Пілот із Кіта не вийшов («Я цей сраний літак ніяк не міг приземлити»), зате на курсах бомбардирів у нього були найкращі оцінки з потоку.
Австралійці мали репутацію задир, але Кіт видавався врівноваженим, а в його блакитних очах стояла задума. Йому було двадцять, а виріс він на овечій фермі і значну частину життя, мабуть, вдивлявся у далекі обрії під пекучим сонцем, геть не схожі на м'які зелені поля, де ріс Тедді. Мабуть, це позначається на світогляді.
Кіт сказав, що радий побачити світ, «навіть як ми поки що бачимо лише вогні над Третім Рейхом».
Вони потисли руки, як джентльмени, і Кіт сказав:
— Давай, рухайся, командире, а то нам залишаться самі об'їдки.
Тедді зрозумів: то вперше член екіпажу (його власного екіпажу!) назвав його «командиром». Він почувався, ніби нарешті доріс до власних черевиків.
Вони роззирнулися, і Кіт сказав:
— Бачиш отого хлопця біля стіни, який над чимось сміється? Він радист. Я з ним пив учора, здається, нормальний хлоп.
— Гаразд, — сказав Тедді. Рекомендація як рекомендація.
Радист виявився дев'ятнадцятирічним юнаком із Бернлі, звали його Джордж Карр. Тедді якось бачив, як Джордж Карр запропонував відремонтувати комусь велосипед, розібрав його на запчастини й склав назад: «Тримай, кращий, ніж новенький, зуб даю». Він любив копирсатися у різних механізмах — мабуть, для радиста це не зайве.
А Джордж знайшов їм кулеметника — знов-таки, знайомого, з яким він пив у їдальні. Звали його Вік Беннетт, він був з Канві-Айленд і посміхався на всі зуби (гірших зубів Тедді ні в кого не бачив). Представившись, він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.