Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Левко сильніше потягнув на себе шафу, підняв над головою гасову лампу. Простора кімната, схожа чи то на покинуту копальню, чи на карстову печеру, витворену природою, а тоді доведеною до пуття людськими руками. Вища, ніж погріб, і цегла зовсім інша – більша, старіша. Під склепінням висить щось на зразок старовинної люстри – чималий круг, подібний до колеса фурманки, на якому натикано срібних підсвічників з восковими неоплавленими свічками. Скільки ж це їх? Раз, два, три… Дванадцять! Долівка викладена сірувато-зеленим кахлем. Праворуч – дерев’яне ліжко, заправлене ворсистим коцом кольору вохри. Поруч з ліжком – добротний круглий столик з гнутими ніжками і два стільці з такого ж дерева і такого ж фасону. Ліворуч – бюрко із темного дерева. На стінах гачки – мабуть, для гасових ламп.
Вочевидь, отой світильник-колесо прикріпили до стелі, коли приміщення освітлювали ще тільки свічками. А гасові лампи принесли сюди пізніше, вже в іншу епоху. Тоді зрозуміло, чому жодна свічка не оплавлена, – той, хто облаштовував цю кімнату, поставив їх у підсвічники, що вже висіли, просто так, для інтер’єру. А для себе запалював лампи. На поличці – три полив’яні тарелі, розписані декоративними квітами і півнями, два кухлі такої ж роботи. Найімовірніше, це підземелля залишилося ще від колишнього замку. Міхал Вишнецький знайшов його, удосконалив, обставив і збудував упритул до нього погріб. Чи, може, й погріб – на місці таємничого підземного ходу, яким вибиралися із замку його охоронці?
Було б навіть досить затишно, якби не моторошні звуки, що наповнювали кімнату підземною какофонією. Левко здогадувався, що то голоси копачів і стукіт лопат, але все одно груди пронизував містичний протяг, хотілося затулити вуха і якомога хутчіше вибігти звідси.
Чого ж ти, пане Вишнецький, не втік у цю свою заздалегідь приготовлену криївку? Не зачинився від біди? Не відгородився від світу, що раптом пішов під укіс, як потяг на пошкоджених рейках? Не встиг, напевно. Не сподівався, що отак нагло, просто посеред ночі, без будь-якого попередження і пред’явлення вини, витягнуть із рідного дому, заштовхають у «воронок» і повезуть світ за очі.
* * *Коли червоні партизани пригрозили розправою, Левко згадав про таємну схованку Вишнецького і почав готуватися до підземної еміграції. Потроху робив припаси і носив їх до кімнати за дубовою шафою. Німецькі банки з тушкованою яловичиною, крупи, галети, сухарі, теплий одяг, бутлі з березовим соком і водою, снопики лісового зілля, навіть сушені мухомори, з яких Мандрика навчив його робити настоянки для розтирання… Переніс із хати-читальні з десяток книжок, які хотів, але досі не встиг прочитати. У бібліотеці Вишнецьких знайшов цілу купу медичних посібників. Найбільше – про хвороби хребта, які доймали Міхала впродовж останніх років. Але було і чимало інших, зокрема з психіатрії.
«Нарешті начитаюся досхочу. Мандрика казав, що мені треба поступити до медичного коледжу. От я і повчуся. Вийду з-під землі на світ Божий розумним, як професор, – подумав Левко і гірко усміхнувся: – Якщо, звісно, взагалі колись вийду».
Мар’яна навела у погребі лад після від’їзду копачів. Але мав він тепер значно бідніший вигляд: городина, трохи пізніх яблук, діжечка капусти. Від колишніх дорогих вин залишився тільки ледь вловимий аромат, що просочувався від круглих барилець з розсохлими клепками. Не було і ягідних джемів та кизилового варення, які в маєтку готували за спеціальним рецептом Ольги. До лісу за ягодами ніхто не ходив, а екзотичний кизил на кущах біля дому обібрали ще зеленим. Коли забрали Міхала, сад став колгоспним, а по суті нічийним. Кожен намагався щось відщипнути, відламати, смикнути у ньому, особливо ж те, що не росло у сільських садках. Погані звички приживаються хутко, і колгоспне село вже не могло відмовитися від них.
Після того як Ганс підняв на ноги поліцію і за Левком вже зачинялося друге коло пастки, він вислизнув з неї прямісінько до підземелля. Пожалкував, що не встиг підготувати все як слід: його підземна дома повинна мати два виходи, бо ніколи ж не знаєш, коли до тебе прийдуть непрохані гості. Це він чув від Юстина – за таким принципом, казав Юстин, зладновані криївки УПА в лісі. Отже, треба прокопати з кімнати хід у бік гори. Дот має бути десь зовсім поруч – з погреба було добре чути, як шкребли лопатами землю, як розмовляли будівельники. У недобудованому доті змайструвати драбину, щоб вибиратися нагору. І хай тоді хтось спробує його спіймати. Але це вже потім… Потім, коли він залишиться наодинці з собою. У нього ще буде багато часу. Повинно бути…
Логіка підказувала Левкові, що краще було б утекти із села, і то якомога далі. Скажімо, до лісу, в загін Юстина. Але тоді, коли він просився, Юстин сказав, що Левко більше потрібен їм тут, у селі. Він передавав їм грипси, допомагав одягом і продуктами. Іноді навідувалися і вояки, яким потрібна була поміч костоправа. Можна переправитися через Буг. Там його, мабуть, іще пам’ятають – у Мандрики було багато знайомих. Чи пробратися в одне з тих сіл, де він восени 1939-го, дорогою від Холма, лікував селян. В усякому разі, роботу знайшов би і з голоду не помер. Але як він покине Вишеньку? На кого? Ні, про те, щоб піти з села, не може бути й мови. Він має бути тут, біля неї. Він стане її ангелом-охоронцем – невидимим, нечутним, але дуже-дуже пильним. Ще ніхто ніколи і нікого так вірно не охороняв, як охоронятиме він.
Треба перечекати. Війна скоро закінчиться. Отець Петро казав, та й з усього видно, що ця руда чума вже заметушилася, нагострила лижі й ось-ось поверне їх назад, до свого Рейху. А Юстин запевняв: виженуть і нацистів, і комуністів. І прийде нарешті зовсім-зовсім інше життя, настане справжня українська воля – без німців, без поляків, без москалів.
Він не зізнався жодній людині, куди зникає. Навіть Вишеньці і Мар’яні. Краще, щоб вони не знали. Чужі таємниці важко носити в серці. Будуть хвилюватися, заглядати до підвалу,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.