Читати книгу - "Судний день"

– Ти, Іване? Що з тобою сталося? На кого ти став схожий?!

– Не треба, Мартине. Така в мене доля. То що, будемо битися чи миритися?

Білуга нічого не розумів.

– Хто дав тобі наказ напасти на Жаботин? Залізняк?

– Я його не знаю, і діяв тут від свого імені.

– Від свого? Ми тут чекаємо на гасло, скоро «треті півні мають заспівати»! А ти…

Левченко посміхнувся.

– А ти, бачу, також поміняв панський ланцюг і миску на вовчий ліс?

– До чого тут вовчий… Треба брати свою землю в свої руки…

Левченко кивнув головою на знак згоди.

– Що ж, беріть. То випустиш нас, чи доведеться з боєм пробиватися?

– Ти хоч когось помилував, чи всіх порізали? – натомість запитав сотник.

Левченко не відповів. Білуга також мовчки розвернув свого коня – і вони з козаками поїхали назад у бік міста.

Вдалині залунав бій литаврів. Спочатку потиху, а згодом все сильніше та настирливіше. Люди уже давно були готові до великої ради, тож із нетерпінням чекали цього сигналу. По цілому гайдамацькому таборі запалилися тисячі смолоскипів. Освічуючи собі ними шлях, повстанці, мов велика вогненна річка, посунули в напрямку Лебединського монастиря. До них з навколишніх ярів та балок приєднувалися ще братчики, і їхня процесія все ширшала й розтягувалася. І ось у темряві, під стінами монастиря розкинулося вогненна ріка смолоскипів.

– Краса, – мовив Кіндрат Лусконіг, стоячи у лісовій гущавині на березі крутої яруги. – Заспівали-таки треті півні. Ой заспівали.

Тим часом уже всі гайдамаки зібралися. Ніхто ані пари з вуст не подавав, і навколо монастиря запала тиша. Було чути, як на смолоскипах сичала смола. У монастирській церкві йшов молебень, тому братчики поскидали шапки. Лиця гайдамаків були спокійні, ніби витесані з каменю. Тисячі людей мовчки чекали. Нараз вдарили церковні дзвони.

– Ідуть! – гукнув хтось. Повстанці відразу ж запалили кілька велетенських діжок зі смолою. Вогонь спалахнув – і яскраво освітив усю галявину перед монастирем. Вдарили козацькі литаври: спочатку одні, потім другі, треті, четверті. Довбиші били палицями в литаври один одному в такт, і цей могутній звук рознісся далеко по околиці.

З монастирської брами вийшло кілька десятків людей, що були на молебні в монастирській церкві. Це були найповажніші ченці з мотронинської братії, яких очолював їхній старенький священик. Ченці несли коругви. Позаду крокувала гайдамацька старшина: Залізняк, Швачка, Неживий, Журба, Бондаренко.

Вони зупинилися перед військом. З натовпу гайдамаків вийшов старий дід, звернувся до повстанців:

– Панове-товариство! Просіть превелебного отця, щоб освятив наш похід!

– Просимо, панотче, – вирвалося із сотень грудей.

Литаври затихли. Панотець підійшов до гайдамаків з кропилом у руці. З ним був диякон, що підтримував відро зі свяченою водою.

– Благословляю цією водою священною, і нехай вас Господь благословить Святим Духом на рать. За віру християнську, за народ український, за край наш рідний. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Отець вмочив кропило у воду й окропив повстале військо на всі три сторони. Гайдамаки хрестилися. Тоді вони розступилися, пропускаючи отця з дияконами поміж свої лави, де отці продовжували кропити військо. Угору піднялися шаблі, ятагани, кинджали, ножі, так що гострі леза тьмяно відбивали світло від вогню.

Коли військо і зброя були освячені, гайдамаки знову поприсувалися до монастирських стін. Наперед вийшов Залізняк.

– Веду вас у похід як ваш батько, як товариш. Та знайте: не для розбою й наживи ми йдемо. Не задля слави козацької, бо доки живе на білому світі хоч один син України-неньки, то й козацька слава житиме. Навіть не за віру православну, бо вона стоїть міцніше, ніж цей мур навколо обителі. Веду вас на Україну заради живих, мертвих та ще не народжених своїх земляків. Вистоїмо або як один загинемо за нашу землю, за Україну рідну, за матір нашу козацьку! За Україну!!!

– Слава!!!

Місто тільки що притихло, заспокоїлося. Мали співати треті півні – почало благословитися на світ. Минула ніч була, напевно, самою страшнішою з усіх, яку переживала коли-небудь Медведівка. Навіть найстарші з мешканців не пам’ятали за своє життя таких злодіянь, які чинили тут сьогодні люди Вороновича.

Розправившись за наказом ротмістра із міськими ктиторами, шляхта взялася грабувати людей. Цілу ніч пани чинили погроми й насильства, а під ранок кудись шмигнули з міста. Залишили після себе кров, сльози, прокльони, а ще сотню жовнірів, щоби пильнувала порядку.

Сторожа не спала. Два жовніри стояли на замковій вежі, оглядали все навкруги. Найбільше вони пильнували з боку Мотронинського лісу, з Холодного Яру.

– Кажуть, рабусів чимало зібралося у тому Холодному Яру. Кілька тисяч, – говорив один жовнір іншому.

– То й що, – була відповідь. – Вони озброєні самими колами, недаремно їх