Читати книгу - "Тихий Дін"

— Так точно, кривий,—тягнувся Григорій струною.

Він пам'ятав оповідання батька про відстановленого генерала Листницького, героя русько-турецької війни.

— 'Чому наймаєшся? — гуркотіло зверху.

— Не живу з батьком, ваше превосходительство.

— Який же з тебе буде козак, коли в наймах тягаєшся? Батько, відрізняючи тебе хіба нічого не дав?

— Так точно, ваше превосходительство, не дав.

— Тоді інша справа. Ти з жінкою наймаєшся?

Сотник різко скрипнув ліжком. Грицько повів очима, по1 бачив — сотник підморгує, дьоргає головою.

— Так точно, ваше превосходительство.

— Без ніяких превосходительств. Не люблю. Платня вісім карбованців на/місяць. Це обом. Жінка варитиме, челяді та сезонним наймитам. Згоден?

— Так точно.

— Щоб був у маєтку завтра ж. Займеш у челядні ту половину, де жив попередній кучер.

— Як ваше вчорашнє полюваня, — спитав син у старого і спустив на килим вузькі волохаті ступні ніг.

— Вигнали з Гремлячої долинки лиса, гонили до лісу, старий попався, обманув псів.

— Казбек усе кульгає?

— В нього, як виявилось, звих. Ти швидше, Євгене, сніданок холоне.

Старий повернувся до Григорія, клацнув сухими кістлявими пальцями.

— Кроком руш! Завтра о восьмій щоб був тут.

Григорій вийшов за ворота. Під затиллям комори хорти грілися на підсохлій від снігу землі. Стара хортиця із старечим поглядом потюпала до Григорія, обнюхала його ззаду і проводила до першої балки, понуро звісивши голову, ступаючи крок-у-крок. Потім повернулася.

XII.

Оксана упоралась рано, загребла жар, затулила каглу і перемивши посуд, виглянула у віконце, шо гляділо на двір. Степан стояв біля спалів, складених костром під тином, що до Мелехівського двору. В кутку твердих губів його висіла погасла цигарка. Він вибрав з костра підходящу соху. Лівий ріжок комори завалився, треба було поставити дві міцні сохи і вкрити очеретом.

З ранку на верхівках Оксаниних вилиць — рум'янець, в молодому блискові очі. Впала переміна Степанові в око, снідаючи спитав:

, — Ти чого?

—.А що я?—спалахнула Оксана.

— Виблискуєш, наче олією намащена.

— Від печі гаряче... в голову кинулось, — і відвернувшись, очима злодійкувато шмигнула у вікно, чи не йде, часом, Михайла Кошового сестра.

Та прийшла тільки смерком. Вимучена чеканням, Оксана стрепенулася.

— Ти до мене, Марійко?

— Вийди на часйнку.

Степан перед скалкою дзеркала, вмащеного у вибілену грудину печі, зачісував чуба, гладив куцим, кістяним, з волячого рогу гребінцем каштанові вуса.

Оксана боязко поглянула в бік чоловіка.

— Ти мов би кудись збираєшся?

Степан відповів не зразу, положив гребінця в кишеню шаровар, узяв з печурки колоду карт і кисета.

— До Оникія піду, посиджу трошки.

— І коли ти находишся? Викоренили карти: що ніч, то їм гра. До півнів просиджують.

— Ну, годі. Чули.

— Знову в очко гратимеш?

— Відчепись, Оксанко. Он людина чекає, йди.

Оксана боком вийшла до сіней. Коло входу зустріла ЇЇ посмішкою рум'яна, в засіві ластовиння Марійка.

— Прийшов Грицько.

— Ну?

* — Переказував, щоб, як посутеніє, йшла до нас.

Оксана, хапаючи Марійчину руку, тіснила її до дверей.

— Тихше, тихше, голубонько. Що ж він, Марійко? Може, ще чого велів сказати?

— Каже, щоб забрала своє, що піднесеш.

Оксана, вся у вогні й пропасниці, крутила головою, погля-дуючи на двері, переступаючи з ноги на ногу, мов обгодований ячменем кінь.

— Господи, як же я?.. А?.. Отак ураз... Ну, що я? Стривай, скажи йому, що я швидко... А де він мене перестріне?

— Заходь до хати.

— Ох, ні!..

— Ну, гаразд, я скажу йому, він вийде.

Степан одягнув сурдута, тягнувся до лямпи прикурюючи.

— Чого вона прибігала? — спитав між двома затяжками.

— Хто?

— Та Мар'я Кошова?

— Та це вона в своїй справі... спідницю просила покроїти.-

Здуваючи з цигарки чорний попіл, Степан пішов до

дверей...

— Ти