Читати книгу - "Тихий Дін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну-ну.
Оксана припала до замерзлого вікна, опустилась перед лавою навколішки. По стежці, протоптаній до фіртки, зарипіли Степанові кроки. Вітром підхопило іскру цигарки й віднесло до вікна. Крізь відтале кружальце скла Оксана на хвилину побачила при світлі розжеврілої цигарки півколо папахи, що придавила хрящувате вухо, клапоть білого обличчя.
У велику шалеву хустку похапцем кидала з скрині спідниці, кохточки, підшалки—-дівочий свій посаг, — задихаючись, з розгубленими очима, востаннє пройшлась по кухні і, погасивши світло, вибігла на ґанок. З Мелехівської хати хтось вийшов на двір провідати худобу. Оксана дочекалась, поки затихли кроки, накинула на скобель ланцюжка і, притискаючи вузол, побігла до Дону. З-під пухової хустки вибились пасма волосся, лоскотали щоки. Дійшла задвірками до двору Кошових — знесилилась, насилу переставляла ноги. Григорій чекав на неї коло воріт. Узяв вузол і, мовчки попереду пішов у степ.
За током Оксана, вкорочуючи ходи, взяла Григорія за рукав.
— Почекай трохи.
— Чого чекать? Місяць тепер не скоро, треба поспішати.
— Почекай, Грицю, — Оксана згорбившися спинилася.
— Ти чого? — нахилився до неї Григорій.
— Так... живіт чогось. Важке якось піднесла, — облизуючи сухі губи, мружачись від болю до вогненних іскор в очах, Оксана схопилась за живіт. Постояла трохи, зігнута і нещасна, і, заправляючи під хустку пасма волосся, рушила.
— Ну, все, ходім!
— Ти й не спитаєш, куди я тебе веду. Мо', до першого яру, а там зіпхну? — всміхнувся в темряву Григорій.
— Однаково мені вже. Догралась, — голос Оксанин дзвякнув невеселим сміхом...
Степан цієї ночі повернувся, як завжди, опівночі. Зайшов до стайні, кинув в ясла збите під ноги коневі сіно, зняв з коня недоуздок і зійшов на ґанок. "Мабуть подалася на досвітки", — подумав, скидаючи клямку. Вступив до кухні, щільно причинив двері й витер сірника. Був він у виграші (грали на сірники), тому мирний і сонний. Засвітив і, не догадуючись про причину, оглянув у безладді розкидані по кухні речі. Трохи здивований, пройшов у світлицю. Темною пащею чорніла відімкнута скриня,, на підлозі лежала старенька, забута спохвату жінчина кохта. Степан рвонув з себе кожуха, кинувся до кухні по світло. Оглянув світлицю — зрозумів. Швиргома шпурнув лямпу, майже не тямлячись, схопив з стіни шаблю, стиснув держак, але пальці чорно набрякли, піднявши на гостряку шаблі блакитненьку, в ясно-жовтих квітах, забуту Оксанину кохточку, підкинув її і на льоті, коротким змахом, розрубав надвоє.
Посірілий, дикий,. у вовчій своїй тузі, підкидав під стелю блакитненькі клапті; вересклива, вигострена криця краяла їх З' повітрі...
Потім, відірвавши китицю, кинув шаблю в куток, пішов до кухні і сів коло столу. Набік схиливши голову, довго гладив тремтячими залізними пальцями невимиту дошку столу.
XIII.
Біда за біду чіпляється: ранком, через Гетьків недогляд, племінний бугай Мирона Григоровича розпоров рогом найкращій кобилиці-матці шию. Гетько прибіг до куреня білий, розгублений, била його пропасниця.
— Біда, хазяїне! Бугай, щоб він виздох, проклятий бугай...
— Чого бугай? Ну? — стривожився Мирон Григорович.
— Кобилу збавив... шпирнув рогом... я кажу...
Мирон Григорович роздягнений вискочив на двір. Біля колодязя Митько періщив кілком червоного п'ятилітка-бугая. Той, пригинаючи до землі брижасте воло, крутив похнюпленою головою, далеко назад кидав ногою сніг, розсіваючи навколо спіралею скрученого хвоста срібний порох. Він не тікав від побою, тільки глухо змукував, переступав задніми ногами, мов перед стрибком.
В горлі його ширився, зростав клекотючий рев. Митько бив його по морді, по боках, у хрипі бридкої лайки, не звертаючи увагу на Михея, що тягнув його ззаду за ремінець.
— Відступись, Митро!.. Христом-богом прошу!.. Забуцькає він тебе!.. Григоровичу, та чого ж ти дивишся!..
Мирон Григорович біг до колодязя. Коло тину, понуро звісивши голову, стояла кобилиця. Запотілі коло костреців западини, чорні й глибокі, двигтіли при диханні, з шиї на сніг і на круглі шишки грудних м'язів текла кров. Дрібний дрож хвилював ясногніду шерсть на спині та на боках, корчив здухи.'
Мирон Григорович забіг наперед. На шиї розкраяна надвоє парувала рожева рана. Глибокий, хоч долоню встромляй, довгий поріз, оголене колінчасте горло в корчах дихання. Мироч Григорович стис у кулаці чубок, потягнув догори понурену голову кобилиці. Просто у вічі господареві втупила вона миготливий фіалковий зорок, наче спитала: "що ж далі?" — і на німе запитання крикнув Мирон Григорович:
— Митько! Дубову кору скажи запарити. Ану, звивайся мерщій!
Гетько, стрясаючи на бігу трикутній на брудній шиї борлак, побіг дерти з дуба кору. Митько підійшов до батька, оглядаючись на бугая, що кружляв по двору. Червоний, на талій білості снігу, колував той по двору, вивертаючи безугавний рев.
— Держи за чуба! — наказав Митькові батько. — Михею, біжи по шпагат! Швидше, пику наб'ю!..
Оксамитову, в рідкому волоссі, верхню губу кобилиці закрутили мотузком на закрутці, щоб не чула болю. Підійшов дід Гришака. Принесли в розмальованій мисці жолудьовог" кольору вивар.
— Остуди, — гарячий, певне. Чуєш,, чи ні, Мироне?
— Тато, йдіть до хати з богом! Прохолонете тутаї
.— А я наказую остудити. Загубити хочеш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий Дін», після закриття браузера.