Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Спочатку Емілі була занадто збуджена, занадто втішена збереженням своїх любих поезій, аби замислюватись над погрозою вчительки. Лиш коли піднесення минуло, обняв її страх. Збагнула, що на неї чекає неабияке випробування. Проте в жодному разі не віддасть своїх поезій, жодного вірша не віддасть, не зважаючи на те, що з нею робитимуть. Повернувшись додому, вона негайно вибігла на горище й сховала вірші всередині старої отоманки. Безперестану збиралося їй на плач, але здушила сльози в собі. Прийде панна Браунел, а вона не повинна бачити її з червоними повіками. Та в серці відчувала пекучий біль, ще гостріший від здавлених сліз. Її таємну святиню, на її горе, було викрито і спаплюжено, опоганено. Проте найтяжче випробування ще чекає на неї попереду, в цьому вона не сумнівалася. Тітка Елізабет, безперечно, стане на бік учительки. Емілі аж здригнулася, пройнята жахом перед домашнім судом найвищої інстанції. Здригнулася, бувши вразливої вдачі, знічена перед загрозою відвертої несправедливості. Справедливого вироку вона б не страшилася. Але відала достеменно, що, поставши перед об’єднаним трибуналом тітки Елізабет і панни Браунел, вона може зазнати самої лише кривди.

«І батькові про це писати несила», — подумала, тяжко зітхаючи. Незаслужений сором, який упав на неї, був надто пекучий, щоб могла «виписати» його, тож годі було сподіватися звідкись якогось полегшення.

Взимку в Місячному Серпі вечеряли, тільки-но кузен Джиммі повертався додому після вечірньої відправи в церкві. Тож Емілі наразі полишили саму. Скулена, вона сиділа на горищі, поринувши в гіркі роздуми.

Поглядала у вікно на сонний, сказати б, краєвид, який іншим разом зачарував би її. За відлеглими білими пагорками, крізь віття дерев де-не-де проглядали червоні оболоки; сніг у саду лежав під ослоною голих, тонких, немовби сплетених гілок; небо на південному сході палало пурпуровим відблиском призахідного сонця, а над гайком Високого Джона завис прегарний сріблястий місячний серпик — молодик. Однак сьогодні Емілі не могла насолоджуватись краєвидом, навіть найчарівнішим.

Враз угледіла вона панну Браунел, що прямувала до Місячного Серпа під осніженим гіллям берез. Йшла твердим, чоловічим кроком.

— Був би мій батько живий, — мовила Емілі, споглядаючи на неї згори, — ти вийшла би звідси охочіше, ніж заходитимеш!

Спливали хвилини, і кожна видавалася Емілі вічністю. Врешті-решт, по неї прийшла тітка Лаура.

— Елізабет кличе тебе до кухні, Емілі.

Голос Лаури був лагідним, але сумним. Емілі насилу стримала сльози. Нестерпною була їй думка, що й тітка Лаура винуватить її в неслухняності, однак не в силі була пояснити їй все без плачу. Тітка Лаура стала б їй співчувати, а це вмить розгартувало б її. Мовчки вона спустилася по сходах, тітка Лаура слідом за нею, й обидві зайшли до кухні.

Стіл був накритий до вечері, яскраво горіли свічки. Тітка Елізабет сиділа при столі, випроставши спину, її обличчя виражало незламну рішучість. Панна Браунел розсілася в кріслі-гойдалці, її безбарвні очі блищали переможно й хижо. Грала в них підступність, а ще були повні неначе отрути абощо. Ніс її був червоним, аж буряковим, що також не додавало їй чарівності.

Кузен Джиммі, нахиляючись, рубав дрова й вряди-годи посвистував. Зараз він ще дужче скидався на гнома, ніж будь-коли. Перрі не видно було ніде. Це аж ніяк не тішило Емілі, адже його присутність підтримала б її морально.

— Емілі, мені неприємно чути, що ти сьогодні знов була неслухняною в школі, — заговорила тітка Елізабет.

— Ні, я не думаю, щоб тобі це було неприємно, — відповіла Емілі цілком поважно.

Тепер, коли настав критичний момент, вона відчула себе здатною до спротиву цим двом черствим, жорстокосердим жінкам. Сказала собі в думці, що згодом, описуючи цю сцену, треба не забути про лиховісні тіні, що кидає свіча на обличчя тітки Елізабет, увиразнюючи худорлявість її щік. А ще спитала себе, чи панна Браунел могла бути колись малятком — товстеньким, усміхненим малятком? Це було геть неймовірно.

— Не будь зухвалою! — присадила небогу тітка Елізабет.

— От бачите! — значущо кинула панна Браунел.

— Я не мала наміру говорити зухвальства, але тобі не неприємно, — правила своєї Емілі. — Ти незадоволена, бо гадаєш, ніби я знову осоромила Мурреїв, а, з іншого боку, ти трошечки тішишся тим, що хтось поділяє твою думку про мене, кажучи, мовби я неслухняна.

— Благодатний характер, нічого не скажеш! — мовила панна Браунел, зводячи очі вгору. І ту ж мить перед цими очима постала дивовижна картина: з темного отвору в стелі виглядала голова Перрі Міллера, що з цікавістю спостерігав за тим, що діється в кухні. Обличчя хлопця не виражало ні найменшої поваги — навпаки, воно скривилося в прекумедній гримасі. За мить голова з допитливими очима зникла, залишивши панну Браунел геть спантеличеною. Сиділа нерухомо й безвідривно дивилася в чорну діру на стелі, тепер уже зовсім порожню.

— Ти зле поводилася в школі, — мовила тітка Елізабет, не зважаючи на німу сценку, якої, може, навіть і не помітила. — Мені соромно за тебе.

— Я не була неслухняною, як ти гадаєш, тітко Елізабет, — рішуче заперечила Емілі. — Бачиш-но, це було так…

— Не хочу більше чути про це, — обірвала її тітка Елізабет.

— Ти мусиш мене вислухати! — перейшла на крик Емілі. — Негоже слухати тільки її і завжди бути на її боці. Я була неслухняна, але трохи, не так сильно, як твердить вона…

— Ні слова більше! Я все вже чула, — суворо мовила тітка Елізабет.

— Ви чули суцільну брехню, — несподівано втрутився Перрі, чия голова знов показалася в чорному отворі стелі.

Всі присутні здригнулися, навіть тітка Елізабет, яка миттєво розгнівалася — дужче, ніж дотепер, — саме тому, що її примусили здригнутися.

— Перрі Міллер, негайно зійди вниз! — веліла вона.

— Не можу, — лаконічно відмовився Перрі.

— Негайно — чуєш?

— Не можу, — повторив Перрі, зухвало дивлячись на панну Браунел.