Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Я - дуб.

- Може б випили, солдатику, - ось у мене з собою пляшечка гардиману, - вірите, наче думала, що стріну ось тут вас - важко добути, а добула...

- Я - не п'ю.

Мені було і боляче, і прикро, бачивши, що ось-ось зайдеться гістеричним криком ця, виснажена тугою за чоловіком, молода, повна сил і здоров'я, людина... Але я по вагонах не віддаюся. Я хочу спати...

І на станції Ольшаниці, де їм треба було вставати, вони, нарешті, посварилися між собою. Крізь сон уже я чув люту лайку, нелюдські вигуки, що в них клекотів глибокий протест покаліченого війною молодечого життя!

Прокляття війні!

З Дівчиною в Каневі я умовився. Вона чекатиме, поки я, живий і неушкоджений, повернуся додому.

Мого фотографічного апарата, що я до нього в Києві докупив новісіньку, хорошу камеру, вкрали разом із маиже всім маином і продуктами, які везла наша комісія, десь на перегоні між Бродами та Львовом. Везли 59 великих скриньок, у Львові одержали тільки 19...

Украли й пакуночка з цукром та коржиками, переданого для старих Костєвих його сином, композитором Костем Миколаєвичем Верховинцем та невісткою, що їх я розшукав був у Києві, за дорученням старото, в театрі Садовськото.

Найприкріша мені була ця втрата. І хоч я й компенсував старих, віддавши їм кількамісячну свою солдатську порцію цукру й усе печиво власне, що віз із собою з дому в торбі за плечима, а проте, зауваження старої (Костєвої, що "краще б ви вже були самі поїли, на здоров'я, ніж ото воно вкрало, бодай йому..." прикро пекло: все мені здавалося, що в їхній свідомості таки я залишався винний за крадіжку в дорозі дорогого їм пакунка...

А ще прикріше було згадувати, як симпатичний Верховинець, після кількагодинних розпитувань про життя-буття батьків (при чому плакав він, як дитина), не знайшов нічого кращого, як сунути мені, на прощання, в руку срібного карбованця. Так; воно, мабуть, із солдатом і не можна було інакше, але мені той карбованець, що я його тут таки повернув товаришеві композиторові, і досі пече долоні...

Полкове начальство лаштувалося віддати до суду всю комісію, погрожуючи неймовірними карами якже: в вантажі загинуло 10 000 цигарок, яких так чекали пани-офіцери!), але події на фронті не дали тим погрозам здійснитися.

В середині травня 1915 року генерал Радко-Дмитрієв, десь далеко праворуч од нас, усадив, як чортові в зуби віддав, цілий свій корпус, і фронт захитався, розчахнувся й побіг - бігом побіг назад із Карпат, у галицькі долини, на галицькі українські поля, не скрізь поорані й не всі засіяні...

Тікали ми, не спиняючись, сімдесят дві години, і тільки на четверту добу, дощенту виснажені, зупинилися. Наш контр-удар коштував Галичині двох спалених до цурочки сіл, а австрійському війську - шістьох тисяч полонених, захоплених самим тільки нашим полком. А потім - знову тікати, тікати й тікати. Без води, без шматка хліба чи сухаря, без хвилини відпочинку, бо слідом гналася незчисленна ворожа сила й погрожувала відрізати, захопити, полонити...

За контр-ударний бій, коли впродовж кількох днів і ночей безперервно я не відтуляв ні на мить телефонної рурки від ушей (обоє ушей понапухали), тягаючи за ротою знаряддя зв'язку, мені виписали ще одного, вже третього, (золотого) хреста.

А коли ми всі, безмірно виснажені, зупинилися на відпочинок у селі Буянові, Жидачівського повіту, коли так хотілося впасти в клуні на солому й дати змогу хоч на годину відпочити здерев'янілому тілові, унтер Кокін викликав мене, чомусь мене одного, - трясця тобі в печінки! - і послав темної, дощової ночі, до окопу четвертої роти з телефоном. Окопи були "заздалегідь підготовлені", на півметра завглибшки, вщерть позаливані дощовою водою. Довелося, нашвидку, підкопувати збоку такі собачі конури, щоб хоч трохи захиститися від дрібного, надокучливого дощу, що сіяв зверху, та від ковбань, що стояли в окопах - під ногами...

На світанку німецька артилерія (це були таки німці, вже не австріяки) за якусь годину зрівняла наші окопи з рівним полем, а все, що лишилося живого після вбивчого, гураганного, як казали тоді, вогню гармат і кулеметів, потрапило в полон.

Між живими був і я.

Було це на світанку 23 травня 1915 року.

Цілу ніч ішов дощ, у "заздалегідь підготовлених" окопах було повно води - мокро знизу, мокро згори, непривітно й утомно зсередини. На світанку прийшов на допомогу мені худющий, як кістка, кадровик Коваленко з Таврії, приніс пачку махорки й добрий окраєць хліба. Хліб йому в торбі так розкис, що скоринки геть повідставали, а з м'якушки можна було заново балабушки пекти. Проте, хліб ми з ним одразу, до останньої кришечки, з'їли, а закурити так і не пощастило - сірники змокріли.

Німецька артилерія намацала нас чуть-світочок. Кілька черг перелету, кілька недолету, а потім - оскаженіло, люто, невблаганно-ритмічно почала закидати мізерний окіп наш важкими набоями.

Вже після першої черги пострілів, уздовж окопу, пригинаючися в три погибелі, протупав командир цієї роти, капітан Павіян, а згодом - за ним услід, до затишної землянки знов таки того самого підполковника Корвін-Круковського, пробіг і командир сусідньої - п'ятої роти, капітан Орло - сувора, серйозна, але чесна і в поводженні з солдатами людяна, людина.

Капітанові Орло, коли пробігав він повз нас, телефоністів, мабуть трохи ніяково стало (нас бо таки вважали за публіку трохи свідомішу), бо він зупинився на хвилину перед нашою собачою конурою в окопі, геть залитою водою, подивився на нас якось крізь нас і вимовив винувато:

- Піду, знаєте, до батальйонного по інформації...

- А якже,