Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- Тоді і я приєднуюсь до вас,- втішився Френк, напихаючи собі повний рот солодких ягід.- І якби я впіймав цих птахів, то й їх з’їв би разом з ягодами.

Коли вони вгамували пекучий голод, сонце над обрієм стояло вже так низько, що Торес зняв шолом да Васка.

- Доведеться нам і переночувати тут,-сказав він.- Я лишив свої черевики в кімнаті мумій, а чоботи да Васка загубив, пливши. Ноги в мене зовсім подряпані, але тут багато трави, з якої можна сплести сандалі.

Поки Торес робив собі сандалі, Френк розклав багаття й понаносив гілля, бо хоч вони були недалеко від тропіків, на такій високості вночі дуже холодно. Він ще не скінчив збирати паливо, як Леонсія звилася клубочком і, поклавши голову на руки, міцно заснула. Тоді Френк дбайливо підсунув сухого листя й моху під той бік її, що був далі від вогню.

Світанок у долині Загублених Душ і Великий Дім посеред селища племені Загублених Душ. Дім із непаленої цегли, має вісімдесят футів завдовжки, сорок завширшки, тридцять заввишки, і вкритий соломою.

З дому, насилу пересуваючи ноги, виходить жрець Сонця, старий чоловік у сандалях і в довгому хітоні з грубого домотканого полотна. Його індіянське обличчя, все у зморшках, чимось нагадув обличчя стародавніх конквістадорів. На голові у нього химерної форми шапка з щирого золота, а над нею - півколо з блискучих золотих голок. Це, ясна річ, має зображати сонячний схід.

Старий пошкутильгав через майдан до великої, порожньої всередині, колоди, що висіла між двох стовпів, покарбованих магічними написами. Подивившись на схід, уже червоний від зірниці, і пересвідчившись, що час настав, жрець підніс палицю з волокнуватою опукою на кінці й почав стукати нею об колоду. Хоч який він був немічний і вдаряв лише злегенька, колода загула й загуркотіла, мов далекий грім.

Не встиг ще він опустити палиці, як з усіх укритих дерном халуп, що квадратом оточували Великий Дім, повиходили Загублені Душі. Чоловіки й жінки, старі й молоді, з дітьми й немовлятами на руках - усі вийшли й стали круг жерця Сонця. В двадцятому столітті важко уявити собі архаїчніше видовище. Безперечно, ті люди були індіянами, але разом з тим на багатьох обличчях проступали характерні іспанські риси. Декотрі й зовсім скидалися на іспанців, а інші здавалися типовими індіянами. Але здебільшого вони мали ознаки мішаної крові. Та ще незвичайніше було їхнє вбрання. Не так у жіноцтва, зодягненого в довгі, прості сукні з домашнього полотна, як у чоловіків, що носили химерний одяг на штиб іспанського вбрання з часів першої Колумбової подорожі. І чоловіки, й жінки були невродливі й понурі, як то буває в племен, де заведено одружуватися з близькими родичами,- ніби, не мавши припливу свіжої крові, вони втратили свою життєрадісність. Ознаки виродження були в хлопців, у дівчат, у дітей і навіть у немовлят. Вирізнялися тільки дві особи: дівчинка років десяти, з надзвичайно жвавим кмітливим личком, що серед похмурих, тупих облич решти Загублених Душ здавалося пломенистою квіткою, і старий жрець, у рисах якого прозирала хитрість, рішучість та розум.

Поки жрець бив у колоду, що без угаву гула, коло нього зібралось усе селище, і мешканці, ставши півколом, повернулися лицем до сходу. Коли над виднокругом з’явився крайчик сонця, жрець привітав його своєрідною середньовічною іспанською мовою і тричі низько й покірливо схиливсь, а решта долинян припали до землі. А як на небі засяяло ціле сонце, ввесь люд з наказу жерця підвівся й заспівав радісних пісень. Коли натовп уже розходився, жрець помітив тоненький стовпчик диму, що здіймався у спокійному повітрі долини. Прикликавши до себе кількох юнаків, він показав їм на дим і мовив:

- Це дим із Місця Жахів, куди заборонено ходити людям нашого племені. Отже, там якийсь розвідник, що його послали наші вороги, які даремно шукають нас уже кілька сторіч. Не можна дозволити йому втекти й доповісти про те, що він бачив. Ми маємо дужих ворогів, і вони знищать нас. Ідіть і вбийте його, а то вони уб’ють нас.

Круг багаття, куди вночі наші мандрівники час від часу кидали гілля, спали Леонсія, Френк і Торес. В останнього на ногах були нові сандалі, а на голові - шолом да Васка, що мав захищати її від роси. Леонсія прокинулася перша, і те, що вона побачила, надзвичайно її зацікавило. Троє чудних людей із племені Загублених Душ із натягненими луками й покладеними на тятиви стрілами, націленими, очевидно, на неї та її супутників, розгублено дивилися на Тореса, що спав міцним сном. Потім вони нерішуче перезирнулися, опустили луки додолу й похитали головами, явно показавши, що не збираються нікого вбивати. Далі вони підійшли до Тореса й пригнулися, щоб краще розглянути його обличчя та шолом, який, здавалося, найбільше їх зацікавив.

Не рухаючись із місця, Леонсія спромоглася штовхнути ногою в плече Френка. Той прокинувся й сів, чим привернув до себе увагу незнаних людей, що відразу жестами засвідчили свою миролюбність, кладучи на землю свої луки й простягаючи вперед руки.

- Доброго ранку, хлопці! - привітав їх Френк англійською мовою, розбудивши своїми словами Тореса. Вони похитали головою.

- Це, напевно, Загублені Душі,- пошепки сказала Френкові Леонсія.

- Або якісь посланці,- посміхнувся він,- Виходить, у долині живуть люди. Торесе, хто ці ваші приятелі? З того, як вони дивляться на вас, можна подумати, що це ваші родичі.

Тим часом Загублені Душі відійшли від них і шиплячими голосами почали про щось радитись.

- Скидається на калічену іспанщину,- зауважив Френк.

- Я гадаю, що це середньовічна іспанська мова,- погодилась Леонсія.

- Це та мова, якою говорили конквістадори, а тепер її вже ніхто не вживає,- додав Торес.- От бачте, я мав рацію. Загублені Душі не поверталися ніколи.

- Але вони одружувалися,- промовив Френк,- бо інакше як ви поясните появу цих трьох шолудивих поросят?

Тим часом шолудиві поросята порозумілися поміж себе й приязними мигами стали запрошувати прибульців іти за ними в долину.

- Ці хлопці, здається, добрі й гостинні, дарма що такі похмурі,- сказав Френк, коли вони виряджалися в дорогу.- Чи бачили ви коли-небудь такі жалібні обличчя? Вони, я гадаю, народилися під час затемнення