Читати книгу - "Сердечна терапія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він знову подивився на Олександру, чи зрозуміла та, в чому справа. Але жінка стояла нерухомо, дивилася на маля, якому від народження було трохи більше доби і якому, бідолашному, вже зроблено таку складну операцію! Дитя лежало на спинці, знизу по пояс прикрите білою тканиною, до його ручок, ніжок та голівки тягнулися різні дротики з датчиками та трубочки з ліками, що дозовано видавалися апаратами, запрограмованими саме на даний випадок. Малюк спав. А може, це була дівчинка... У ту мить Олександрі було байдуже, такий жаль до цієї тендітної беззахисної людської істоти зі свіжим шрамом на грудях накрив її з головою, що сльози покотилися щоками.
«А раптом би така біда трапилася зі Стасею?! Хто б тоді у нашому пологовому будинку хоча би здогадався, що дитина має таку патологію? Вона би просто вмерла через кілька годин після народження...» — думала жінка, не відриваючи очей від малюка, який рівномірно дихав і навіть уявлення не мав, що сьогодні, у переддень Різдва Христового, він народився двічі.
Вадим узяв її за руку й усміхнувся:
— Ну, чого ти? Все добре. Буде тепер тут під наглядом, знаєш, скільки людей над ним трудилося! І діагности, і кардіолог, і хірург, і анестезіолог, і медсестри в операційній, і тут он яка варта! Аби лишень жив! — Вадим стиснув Олександрину долоню, вона зробила те саме навзаєм, другою рукою швидко витерла щоки, шмигнула носом, ще раз придивилася до маляти і пішла на вихід, куди вже розвернувся Вадим.
— Ви — Боги! — тихо промовила йому жінка, лишень вони вийшли в коридор. — Людині таке не під силу: відрізати від серця новонародженого артерії, поміняти їх місцями і знову пришити, та щоб при цьому пацієнт іще й лишився живим!
— І здоровим! — усміхнувся Вадим і витер обома долонями Олександрині щоки.
Раптом до них підійшла медсестра, вибачилася і щось тихо сказала Вадимові. Той кивнув і глянув на годинник на стіні. Медсестра зникла за дверима ординаторської.
— Щось трапилося? — захвилювалася Олександра.
— Ургентна операція, мобілізують чергову операційну бригаду. Вибач, я ще думав тобі показати нашу круту конференц-залу, де ми двічі на тиждень проводимо телеміст із подібною клінікою в Америці, а також щоп’ятниці обговорюємо всі планові операції на наступний тиждень. Там ще на екрані головного комп’ютера можна побачити в режимі реального часу операцію в кожній із трьох операційних, але... — Вадим знову глянув на годинник.
— Не переймайся. Я розумію. Мабуть, на сьогодні і так у мене забагато вражень. Іди, працюй, а я вже додому, — Олександра подивилася на Вадима зовсім іншими очима, — піду я... Спасибі тобі. Ой, а я ж забула спитати, як той хлопчик, ну, до якого тебе викликали тоді вночі?
— Славкович? Так то він же був у тій палаті, куди ти заглядала! З ним усе добре. Недарма я тебе тоді вдома кинув. Славкович рулить!
— Все ще Славкович? Так досі і не назвали ніяк? — усміхнулася Олександра.
— Назвали, — раптом розплився в усмішці Вадим, — чудні такі... Вадиком назвали. Ще й обіцяли хрещеним узяти, прикинь?
На цих словах Олександра припала Вадимові до грудей і дала волю сльозам, не сміючи тут на людях обійняти його міцно-міцно, обійняти із вдячністю від усіх матерів врятованих малюків і від тих, які ще й не здогадуються, хто, можливо, вихопить їхнє дитя з пазурів невблаганного.
Вийшовши з корпусу у нічний двір клініки, Олександра вже зовсім інакше дивилася навколо — і на старовинну будівлю, і на ліхтарі та сніг під ними, який поскрипував під ногами... Дійсно, всі буденні пристрасті за стінами лікарні здавалися їй зараз надто дрібними, щоби люди направду могли настільки серйозно ними перейматися. Вона повільно підійшла до пам’ятника Терещенку, ще раз уважно придивилася до його обличчя і несподівано навіть для себе самої перехрестилася.
Раптом у кишені куртки заграв мобільний.
— Шурочко! От я телепень! То ти ж не розповіла своєї новини про роботу! Вибач, заговорив я тебе, все про своє...
— То дрібниці, Вадику, пусте! Я вдома розповім, не переймайся. Все добре. Все буде добре! Працюй спокійно! — відповіла вона і відчула на душі неймовірне заспокоєння.
44
— О, нарешті ви відповіли! Я вже почав хвилюватися. Як почуваєтеся? — схвильовано заговорив Ігор Соломатін у слухавку.
— Дякую, все нормально, добре, — відповіла Яна, порушивши дане собі слово не реагувати на дзвінки та SMS’ки Антоніниного чоловіка.
— Ви вже вдома чи ще в лікарні?
— Вдома.
— Може, потрібна якась допомога? Прошу не кремпуватися, якщо можу бути корисним — я з радістю...
На якусь мить зависла пауза, і Ігор захвилювався, чи правильно сприйняла Яна пропозицію, чи не надто він нав’язується на радощах, що вона нарешті відповіла на його дзвінок.
— А «не кремпуватися» — це як? — пирснула Яна.
— Ну... Це означає, прошу не соромитися, без зайвих реверансів, — усміхнувся Ігор.
— І де ж це ви таке слово взяли кумедне? — й собі всміхнулася всупереч усім обіцянкам Яна, і раптом їй знову захотілося йти з ним поруч і мовчати чи сидіти в кав’ярні, дивитися, як він жестикулює, коли щось розповідає, знову відчути тепло його руки... Більш того — їй закортіло пригорнутися до його грудей і завмерти. І щоб він обійняв її обома руками, і стало їм спокійно і затишно. Яна так спливла в ту уявну картинку, що навіть спочатку не зрозуміла, про що він говорить.
— То львівське слово, ви ж, мабуть, знаєте, я звідти, хоч і давно. Але інколи проскакує тамтешня говірка, смачні слова трапляються, а в Києві їх не кожен розуміє, вибачте.
Яна слухала його й усміхалася. При цьому жіночий мозок відзначив, що він сказав «я звідти», а не «ми звідти».
«Як-то їм ведеться зараз із Антоніною? — думала Яна. — Ця „пацієнтка“ поки що не приходила поговорити, а в лікарні Шурочка завадила. То Господь їх звів одночасно, позбавив Антоніну можливості вилити свої одкровення!»
Ігор зробив паузу. Яна мовчала. І він наважився:
— Яно, якщо ви вже виходите з дому, можу я вас запросити на каву?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сердечна терапія», після закриття браузера.