Читати книгу - "Сердечна терапія"

Олександра за своє життя мала певний досвід «спілкування» з лікарнями. Ще малою лежала вона однієї весни в лікарні рідного райцентру із запаленням легенів. Перші дні згадувалися розмито, а коли пішла на поправку, то запам’ятала болючі уколи, які робила сувора медсестра скляними шприцами зі змінними голками. Чи то рука у неї була важка, чи багаторазові голки тупі, але Олександра і досі здригалася від згадки про те, з яким тріском продиралися вони в її худу напружену від страху сідницю. Згадувала ще слизьку і несмачну геркулесову кашу та на диво високий і пухкий солоний омлет. А ще — як батьки передали їй раз домашньої ковбаси та крашанок, і яким воно все було смачнючим. Щоправда, поки дівчинка махала батькам у вікно та дякувала, половину передачі з’їли старші сусідки по палаті, але й Олександрі трохи лишили.

Потім медичний досвід її поповнився пологовим відділенням лікарні для дорослих. Про це згадувати взагалі не хотілося, адже початок XXI століття, мабуть, виглядав би для заїжджих іноземних лікарів кам’яною добою, як і місцевим ескулапам фільми про зарубіжні клініки досі здаються фантастикою. Проте іноземці туди не просочувалися, тож життя йшло для нерозпещених побутовим та медичним комфортом жителів райцентру й сіл у свій скромний спосіб. Щастям там було чимшвидше виписатися додому з живою-здоровою дитинкою і взяти надалі всю відповідальність за неї на себе. Мабуть, люди, які працюють там, дійсно герої, викручуються, як можуть.

У Києві Олександрин «досвід» був невеликим: морг судово-медичної експертизи, де мусила впізнавати у небіжчику свого чоловіка, травмпункт тут в ОХМАТДИТ, але в іншому корпусі, куди їх зі Стасею привозив Вадим, та ось днями відвідини Яни в теж доволі скромному, хоч і столичному, хірургічному відділенні. Тому клініка дитячої кардіології, куди завів її Вадим, з порогу видалася надто нетиповою. Зовні старовинна, будівля була всередині відремонтована на сучасний кшталт, який у народі називають «євроремонтом». Але те, що далі Вадим показав Олександрі, вразило її, ніби відвідини суперклініки майбутнього, і то не у нас, а десь в Америці.

— На першому поверсі ведеться первинний прийом хворих, направлення на діагностику. У підвальному поверсі, куди спускаються і сходи, і ліфт, знаходиться діагностичне відділення з найсучаснішим обладнанням: ехокардіографія, комп’ютерна та магнітнорезонансна томографія, рентгенологічні дослідження, — розповідав Вадим, проводячи Олександру вздовж кабінетів, зазираючи в них чи показуючи з коридору через вікно нове обладнання.

Вона не дуже тямила в медичних термінах, і цікавили її більше люди, а не машини, хоч і розуміла, що без цих мудрих штук сьогодні не обійтися, не визначити правильного діагнозу, особливо коли це треба зробити швидко.

Піднялися у відділення. Вадим мимохідь десь повісив свою та Олександрину куртки і повів її коридором.

— Ось тут діти лежать із мамами. Одні чекають на операцію, другі вже возз’єдналися після неї. Адже прооперована дитина спочатку знаходиться в реанімації.

Він відчинив двері однієї палати, звідти повіяло теплим повітрям і таким знайомим кожній мамі солодким молочним запахом немовлят. Олександра сторожко зазирнула всередину. Навпроти дверей було два широких вікна, у палаті шість ліжок. Три молоді матусі, що саме годували немовлят, синхронно глянули в її бік, вона кивнула й усміхнулася їм, хоча усмішка вийшла трохи розгубленою. Олександра уявила, скільки хвилювань довелося пережити кожній із них за своїх малюків і як кожній досі страшно за тендітне дитяче життя. Вона причинила двері і знову розгледілася навколо.

— Ходімо, покажу тобі реанімацію, — взяв її за руку Вадим і повів за собою, — тільки треба вдягнути халат і бахіли! Ти, мабуть, не в курсі, що операції на серці не завжди проводяться через розрізання тіла? Інколи — за допомогою спеціальних мініатюрних інструментів-катетерів — їх вводять через судини стегна аж до серця. Ендоваскулярні операції. Спосіб утручання обираємо залежно від патології.

Крокуючи слідом за Вадимом, Олександра раптом усвідомила, наскільки він тут інакший, ніж удома, за кермом чи на концерті. Ось тут він «вдома», це його світ, його справа, важливіша за все інше. І, мабуть, невипадково він запросив її сюди — хотів на старті їхніх стосунків показати, чим він живе і без чого себе не уявляє. Хоч і існує в такому надто нестабільному графіку — операції, чергування, виклики з дому... Але хіба можна дорікати за це чоловікові, котрий щодня рятує чиєсь життя, а то й не одне?

— А скільки може тривати операція? — тихо спитала вона.

— По-різному. Від двох годин до... до кінця операції. Одного разу ми оперували двадцять дві години.

— Господи... Як же це? Хіба це мислимо?!

— А що робити? Кинути і піти поспати? — всміхнувся Вадим і обійняв Олександру однією рукою за плече, а вона скосила очі на його пальці і пригадала, як він ось цими руками зранку краяв ковбасу і намащував масло на бутерброди, а потім у клініці, мабуть, розрізав тканини людського тіла, щоб виправити вроджений дефект маленького сердечка...

— Ось, заходь, — пропустив він Олександру до невеликої скляної кімнати, — бачиш: ліворуч та праворуч два приміщення реанімації. Медсестри — найвищої кваліфікації, а он — пацієнти. Ходімо, покажу тобі свого сьогоднішнього.

Вадим пішов уперед, Олександра рушила за ним. Кілька жінок у спеціальній світло-блакитній формі та у білих пов’язках на обличчях не відривалися від своїх справ, майже не звертали на них уваги. Одна стояла біля прозорого ліжечка-коритця з немовлям, поправляла трубочку автоматичної крапельниці, слідкуючи за показниками на електронному табло над дитиною. Друга сиділа на посту і щось записувала в журнал, позираючи на монітор перед собою. Третя ходила між високими прозорими ліжечками, підводила погляд на таблички з написами від руки, звіряла щось із журналом, записувала, контролювала стан пацієнтів за допомогою під’єднаних до кожного з них приборів. Ніяких зайвих розмов, звуків, шумів, лише тихе дзижчання апаратури, ледве вловимий запах медикаментів. Усе це викликало в Олександри відчуття нереальності, ніби вона ненароком увійшла в якийсь інший, інакший космічний вимір людського існування, яке жило своїм, окремим життям, якому було байдуже до погоди, політики, цін, до буденних проблем тих, хто там, іззовні, за цими старовинними стінами.

— Ось сьогоднішній випадок — транспозиція магістральних артерій. Дитину взято від матері при пологах, тут неподалік у пологовому будинку, термінова операція. Ми знали про патологію ще до народження, слідкували. Знову власна пуповинна кров малюка замінила донорську, це найменший шок для дитини. — Вадим досвідченим оком глянув на прибори, оцінив стан пацієнта, нахилився нижче над ним, а потім озирнувся на Олександру,