Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Що це за місто? — запитав гість.

— Уже Київ. Його центральна вулиця Хрещатик.

— О, місто-сад, — мовив араб. — Дуже гарно.

Тепер Вітольд дивився на новобудови, на цілі лисини на схилах Дніпра, які очищали для майданчиків під нові забудови для таких, як він, олігархів і високопоставлених державних чинуш, що, як народ каже, понакрадали грошей у часи розбудови молодої держави, ловлячи свою золоту рибку у каламутній воді беззаконня.

— Треба з цим кінчати! — намагаючись заглушити шум шин від бруківки, майже крикнув Миронович.

— З чим саме, Вітольде Володимировичу? — витягся в трубочку Оприско.

— З цією вирубкою лісу на схилах Дніпра.

— Цілком з вами згодний.

— І я підтримую. Давно слід дати по руках цим, так званим любителям природи, — озвався Полівець.

— Ми можемо зробити про це передачу, — не забираючи голови з плеча Мироновича, додала Роксана.

— Але тут є одне «але», — несміливо почав Оприско.

— Яке саме? — перепитав Миронович.

— Боюсь, що це все з дозволу... Ну, ви самі розумієте... Адже ці майданчики належать... гм... як вам делікатніше сказати?..

— Так і скажіть, — розізлився Миронович. — Кому? По прізвищах.

— Якщо дозволите?

— Уже дозволив...

— Вовку, Валяю, Супкісу, Базарову...

— Далі можете не говорити, — перебив його Миронович. — Що там у нас на порядку денному?

— Йде збір підписів кандидатів у президенти для реєстрації.

— Багато висунулося? — Миронович так питав, ніби був у Парижі не дві доби, а добрий з гаком місяць.

— На сьогоднішній день більш ніж десяток, — повідомив рудий Полівець.

— А буде більше двох, — додав Оприско.

— Потрібно уже складати список бійців нашого генштабу, — відкинувся на сидіння Миронович і впіймав себе на тому, що він уже розмовляє, вживаючи термінологію Роксани. «Отже, люблю, — сказав сам собі. — Хоч Ада внесла певний смуток своїм приїздом до Борисполя. Ще й ці неприємні спогади. А може, й добре, що тоді мати внесла корективи в його долю. А може, це сама доля внесла корективи устами матері. Тепер мав би не дружину — тумбу, — подумав він про Аду. — Це ж треба стільки накладати у себе?! Невже це чекає і Роксану? Не можу терпіти товстих жінок», — міркував він.

Знову згадалась Альбіна. Сухожильна вершниця. Завжди на коні і завжди в поту. І завжди піт мав запах молока молодої матері. Він згадав ще один свій роман. За асоціацією пахощів. Він був коротким, як короткою буває зустріч з повією. Вітольд уже й не пригадує, як звали ту дівчину — не повію. Здається, вона була заміжня. Так, заміжня. Тая. А може, й не Тая — Таїса. Забув, але при згадці про неї ніби відчуває запах її різкого поту. Наче запах вологої сириці у кінській стайні. Цього було досить, щоб зустріч стала першою і останньою.

XXIII

Після повернення з Парижа Вітольд зрозумів, чому до одруження з нареченою бажано не спати. Діди і прадіди належали до мудріших людей, ніж сучасники з їхнім цинічним кредо: «Яка різниця? Якщо по-справжньому кохаєш, то кохатимеш і до, і після». «Ні, — мовив сам до себе Вітольд. — Далеко не так. Можливо, це правильно у тому випадку, коли до цього не знав жодної жінки. Можливо, це тоді, коли в тебе немає з ким порівнювати. І неправда, що всі дівчата чи жінки в темноті — однакові. Неправда. Як і те, що все залежить не від скрипки, а від скрипаля чи його смичка. У тебе є все — і скрипка, і смичок, і ти, здається, досвідчений скрипаль, але... скрипка не та. Не Страдіварі. Навіть якщо ти її налаштовуєш на свій стиль, лад, мелодію... Не той звук. Ні, не потрібно було перенасичуватися Роксаною. Це — як перенасичення твоєю улюбленою стравою. Щодня печеня з горішками і чорносливом. А чому не спочатку тільки з чорносливом, а потім уже й з горішками? А тоді — і з горішками, і з чорносливом, а потім — і з картоплею. Але не пюре, а, скажімо, по-селянському. Грубо. Або інтелігентно — з картоплею-фрі, у фритюрниці. Якась дурня!» — закінчив він свої розмірковування і перемкнув мозок і уяву на інший лад і тему.

Його огорнула ностальгія. Чи буває ностальгія за жінкою, а чи тільки за батьківщиною? Тобі нічого раптом не хочеться — ні їсти, ні спати і ти не знаходиш собі місця. Тебе щось непокоїть, але ти не знаєш, що саме. І раптом ти все робиш механічно, під веселі слова Роксани. И жартівливу розповідь про одинокого бійця, який сам захоплює її позицію, чи то потрапляє до неї в солодкий полон... В солодкий полон, як вона каже, протилежного боку. Але той, «протилежний бік», не ворог йому, а друг, союзник і він отримує від його полону таку ж радість, як і полонений. Радість і задоволення від того солодкого полону, але тільки на кілька хвилин, а потім знову настає розчарування. З його, Вітольдового, боку, і ти тоді сам себе запитуєш: задля чого було розпочинати ту атаку, коли ти нічого не пізнав нового, раніше незвіданого? Нарешті Миронович збагнув, за ким він нудьгує! За Альбіною. Цією худорлявою жінкою-вершницею, яка йшла в атаку, за тими ж цитатами Роксани, так, ніби йшла в останній бій й ішла на смерть, не боячись її. Вона кричала, плакала, кусалася і раптом після кількох хвилин такої запеклої боротьби падала, мов підкошена чи то кулею, чи то багнетом, і ніби дивилась на тебе і казала: «Не поспішай. Дай-но я тільки гляну ще на це голубе небо, цей чарівний світ і тоді, якщо можеш, добий мене. Добий, добий». І він добивав. Вона плакала, кричала чи то від болю, чи то від екстазу смерті і вже тоді падала і замовкала. Вона ніколи не пахла сирицею. Пахла дитячою молочною сумішшю з дитячої кухні, де готували для малюків щось завжди смачне і приємне. Як на запах, так і на смак.

— Я, мабуть, її завжди згадуватиму, хоч вона мені стільки залила сала за шкіру. Разом зі