Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

й бідолашний добрий Алонсо Кіхано не побачив свою Альдонсу. Дванадцять років мовчазних зітхань, дванадцять років, протягом яких він так і не зміг подолати свою непереборну сором’язливість, дванадцять років сподівань на те, що станеться неможливе, що вона, Альдонса, його Альдонса, завдяки якомусь нечуваному чуду, здогадається про кохання свого Алонсо й прийде до нього; дванадцять років мрій про нездійсненне, дванадцять років намагань заглушити своє могутнє кохання читанням рицарських романів, і тепер, Богу дякувати, коли він, уже божевільний, нарешті спромігся подолати свою боязку сором’язливість, має статися неможливе, і він одержить премію за своє божевілля, ось зараз… ось тепер! Яким святим, яким солодким, яким спасенним стало для нього божевілля! Божевільний Алонсо Кіхано, з ласки Господа, який співчутливо ставиться до добрих людей, зламав неймовірно тверду кору сором’язливого страху сільського ідальґо й наважився написати своїй Альдонсі, хоч і назвав її Дульсінеєю, й ось тепер у винагороду йому Альдонса сама їде з Тобосо, щоби побачитися з ним. Сталося неможливе завдяки його божевіллю. Після дванадцятьох років!

О, щаслива мить, стільки разів омріяна! «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш?» Тепер нарешті він позбудеться свого божевілля, змиє його в потоці щасливих сліз; тепер нарешті він одержить премію за свою надію на неможливе! Яка густа темрява божевілля розвіється під поглядом кохання!

«Не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу». Подумаймо, що означала для Дон Кіхота можливість розвіяти свою тугу. Тугу дванадцятьох років, тугу свого божевілля. Бо невже ви думаєте, ніби добрий Алонсо не усвідомлював, що він божевільний і не приймав своє божевілля як єдині ліки проти свого кохання, як дар божественного милосердя. Коли ідальґо довідався, що його божевілля принесло плоди, його серце схвилювалося, і на радощах від такої несподіваної новини він пообіцяв Санчо подарувати йому найкращий трофей, який він здобуде у своїй найпершій пригоді, «а як цього мало, то додам іще й троє лошат, що знайдуться сього літа в трьох моїх кобил, — вони ж, як сам здоров знаєш, ходять у нас по громадському вигону жеребні». Спочатку Дон Кіхот запропонував йому те, що міг подарувати мандрівний рицар, трофей, який здобуде в одній зі своїх пригод, на радощах від того, що джура повідомив його про приїзд Дульсінеї, але відразу ж подає свій голос і Алонсо Кіхано, чиє серце умліває від щастя в надії незабаром побачитися з Альдонсою, і пропонує дарунок, доступний для сільського ідальґо, а саме — лошат від своїх кобил. Чи не бачите ви тут, як кохання вимиває на поверхню донкіхотівського божевілля Кіхано?

Твоє божевілля вже принесло плоди, добрий кабальєро, бо завдяки йому з тобою їде побачитися Альдонса, зрозумівши з надмірних виявів твоєї маячні, наскільки сильним має бути твоє кохання. І тут ти переживаєш страшний удар, удар, після якого бідолашний добрий Алонсо провалився на саме дно свого божевілля, де йому відтепер судилося перебувати до самої смерті. Тепер, саме тепер, визначилася доля Алонсо. Він чекав Альдонсу, і його надія була такою сильною, що не залишала місця для сумнівів, і, стоячи навколішках, бо саме так, на його думку, годилося стояти перед тією, яка була об’єктом його мовчазного поклоніння протягом дванадцятьох років, «недомислено витріщивши очі на ту, котру Санчо величав королевою і княгинею; вбачивши в ній просту сільську дівку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, він остаточно розгубився і не важився розтулити рота». Навіть божевілля не допомогло тобі, добрий кабальєро! Коли через дванадцять років ти дістав змогу визначити її справжню ціну, брутальна реальність постала перед твоїми очима. Чи не так воно буває з кожним закоханим?

Але нехай тебе це не засмучує, мій Дон Кіхоте, й живи далі у своєму самітному божевіллі; нехай тебе не засмучує, що ти так і не знайшов свого щастя; нехай тебе не засмучує, що ти так і не здійснив свою палку мрію, яку плекав протягом дванадцяти років, в обіймах своєї Альдонси.

«А ти, найвища цното, якої тільки можна бажати, вершино людської шляхетності, єдина відрадо сього зболілого серця, що тебе кохає! Дарма, що той лихий чародій, переслідуючи мене, захмарив і забільмив мої очі і тим, а не чим іншим, перетворив і спотворив незрівнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тільки мій образ в очах твоїх знемилити — поглянь, подивися на мене ласкаво та ніжно, і нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно». Хіба не хочеться вам плакати, коли ви чуєте це жалібне прохання? Чи не відлунюють у самих ваших нутрощах, під рицарською риторикою Дон Кіхота, несамовиті зойки доброго Алонсо, стогін розпачливіший, аніж усі ті, що будь-коли вихоплювалися з людського серця? Чи не чується вам моторошний і незмовкний голос одвічного людського розчарування? Уперше й востаннє говорить Дон Кіхот про своє власне обличчя, про те обличчя Алонсо, яке палахкотіло жарким рум’янцем, коли він думав про Альдонсу… «І нехай ся колінопоклонна покора моя перед твоєю знівеченою красою засвідчить пал душі моєї, що божествить тебе незмінно…» Колінопоклонна покора, що тривала дванадцять років, колінопоклонна покора, що в довгі самотні ночі живилася абсурдними надіями, колінопоклонна покора, що черпала свою снагу з наймоторошнішого страху і найграндіознішої сором’язливості, що їх будь-коли бачив світ. Безмір його кохання зробив його смиренним і покірливим, і ніколи він не наважився сказати їй бодай одне слово.

Прочитайте ще раз розповідь про цю зустріч і спробуйте самі, мої любі читачі, увібрати в себе той глибокий зміст, яким вона насичена; коли я її читаю, мені стає так тяжко, що й уяви бракне, аби до кінця осмислити, і хочеться якнайшвидше перейти до чогось іншого. Самі прочитайте ту брутальну відповідь, яку дала дівчина Дон Кіхотові, і як її потім скинула на землю ослиця, і як Дон Кіхот підбіг, щоб її підняти, а вона ухилилася від його допомоги, сама стрибнувши на спину ослиці й забивши йому ніздрі гострим запахом часнику, який скаламутив і затруїв йому душу. Не можна читати без болю про ці страждання бідолашного Алонсо.

Розділ XI

Про дивовижну пригоду, що сталась завзятому Дон Кіхотові з возом чи колісницею Собору Смерті

Дон Кіхот і його зброєносець знову вирушили в дорогу, і хитрун Санчо нишком підсміювався з наївності свого пана. І саме тоді вони зустрілися з возом смерті, тобто з лицедіями трупи Ангула Лихого, що його Дон Кіхот, прикро вражений і