Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Дереку, відійди від неї, - пролунав гучний наказ графа. - На відміну від тебе, вона неодноразово рятувала моє життя. Даріє, підійдіть до мене!

Лікар Марвей провів мене підозрілим поглядом.

— Ви хоч знаєте, що тільки постійне спостереження може дати повну характеристику стану хворого? Постійні аналізи та...

— Я вела щоденник спостереження. Для мене цього було достатньо. Тому що найголовнішим було: запобігти поширенню паразита і звести до мінімуму викиди магії.

— І Ви цього досягли? - скептично глянув на мене лікар.

-— Не зовсім...

— Досить, — раптом урвав мене граф.

— Я хочу подивитись Ваш щоденник, Даріє, — продовжив доктор Марвей, не звертаючи уваги на графа. Я невпевнено подивилася на Його Світлість. Він не давав добро, мабуть, про щось роздумуючи. Але потім кивнув.

Доктор Марвей довго і вперто перечитував мій щоденник. Кілька разів він ковзнув поглядом по графу, мабуть, звіряючи справжність моїх слів із реальністю. Нарешті, закривши його, чоловік глянув на мене. І що було такого веселого для нього? Він дивився на мне та посміхався.

— А я недаремно запропонував Вам роботу помічниці. У Вас є однозначно здібності до медицини, Дарія. Ви дуже правильно і чітко описали стан здоров'я графа і правильно помітили деякі особливості його магічних полів. Тепер у мене складається зовсім неоднозначна картина про тебе, Віторе, - останню фразу він уже адресував графу. - Твої аналізи дуже погані. Звісно, я візьму їх у тебе і сьогодні. Може, якимось дивом вони покращаться. Але дві картинки абсолютно відрізняються. І я збентежений.

— А хто тобі сказав, що ти продовжиш робити з мене божевільного, Дереку? - зі мною граф теж часом говорив холодно і суворо, але я ще ніколи не чула настільки сталевого і непохитного голосу.

— Віторе, ти повинен мені повірити... Адже ти вірив. І дозволяв мені лікувати тебе, чи не так? То що сталося зараз?

— Я не можу вірити тому, хто грає у подвійні ігри за моєю спиною, Дереку. Нагадай, скільки в тебе в запасі часу до суду, щоб звести мене з розуму? Здається, Ерманія вже про все домовилася?

— Віторе, це безумство. Ти не можеш мене прогнати…

— Чому ж? – насупився граф. - Як ти бачиш, я в тверезому розумі, при світлій пам'яті. І не потребую опікунів. Тому... негайно йди, поки я не здав тебе та Ерманію в поліцію.

— Ти серйозно?

— У мене знайдуться свідки, які підтвердять Вашу таємну змову.

Здається, лікар Марвей ледве міг повірити у те, що відбувається. А стояла та намагалася зрозуміти, як мені уникнути відповіді перед графом. А головне – як піти із цієї роботи.

Працювати на лікаря Марвея я не хотіла. Але це був мій єдиний зараз вихід. Я не могла залишитись на вулиці. Я не могла повернутися до притулку. Я повинна була щомісяця перераховувати гроші директрисі Берді… але знайти швидко нову роботу було надто складно. Робота у цього безбожного лікаря був мій тимчасовий варіант. Та й була одна думка, що допомагаючи йому, я зможу зрозуміти та дізнатися склад ліків та його плани щодо графа.

— Віторе, ти ж розумієш, що без лікування – ти помреш набагато швидше?

— Це не твоя справа, Дереку. Поспішай покинути мій будинок, поки я не передумав. І передай моїй колишній дружині, що її поява в моєму домі також небажана, - сталевим тоном промовив Його Світлість.

Лікар кілька хвилин не зводив з нього погляду, потім перевів погляд на мене. І нарешті зібрав речі і пішов. Я непомітно зітхнула з полегшенням і також повільно попрямувала до дверей.

— Куди? - пролунав холодний голос графа. - Я не відпускав Вас, Даріє.

Я й завмерла. Холодний піт пробив мене, і я стиснула кулачки. Я відчувала шкірою, як граф не зводить з мене погляду.

— Мені здається… що ми вже з Вами все з'ясували.

— Підійдіть до мене, Даріє, — наказ пролунав дещо… м'якше, ніж зазвичай. І я, обернувшись, з побоюванням подивилася на графа. І підкорилася.

— Я хотів вибачитися. Вибачте за мою грубість та мої слова.

Я дивилася собі під ноги, не наважуючись підняти очі. Душа була сповнена хаосу. Граф вибачається? Переді мною?

— Ваша Світлість…

— Просто скажіть, що мені вибачаєте.

Я заплющила очі і видихнула.

— Я вибачаю Вас, але працювати у Вас я більше не можу.

Мовчання. Я розплющила очі і зустрілася цього разу з холодним і непроникним поглядом.

— Дайте відповідь, чому?

Тому що я…

— Мілорде, адже слуги мають право звільнятися. Це прописано у законі…

— Чому? – повторив чоловік своє питання грубіше. Ось як так можна? Сидить в інвалідному візку, а дивиться на всіх, наче нависає над усіма.

— Я втомилася і більше не можу працювати в такому режимі.

— Це легко виправити, - швидко відмахнувся граф.

— Але ж Вашу хворобу і Ваш стан не виправити ж, — зауважила я і чомусь побачила в його очах жаль.