Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Справа в мені? Ви втомилися від мене?

— Так, - випалила я швидше, ніж совість встигла мене загризти.

— Але ж Ви відчуваєте пристрасть до медицини. Я – Ваш піддослідний кролик, якому Ви не раз рятували життя, – я мовчки вислуховувала промову графа, не розуміючи, чому він раптом так змінився? - Я не почув від Дерека повторної пропозиції співпрацювати з Вами. Якщо він Вас не прийме? Куди Ви підете? - здавалося, граф змінював тактики зі швидкістю світла.

— Знайду роботу служниці в іншому місці, - відрізала я.

Мовчання затягувалося. Я бачила, що граф щось обмірковує.

— Я не можу відпустити Вас, Даріє, - несподівано уклав чоловік. - Я залишився без лікаря, всі мої плани пішли коту під хвіст. І прошу помітити, саме з Вашої вини. До того ж… сьогоднішній напад був зовсім іншим. Новим. Таких раніше не було. Мені потрібно знати, чи це дійсно Ваші ліки так впливають на мене чи справа в чомусь іншому? І незважаючи на все, факт залишається фактом: з Вашою появою перебіг моєї хвороби змінився. Я не вірю, що виживу, але якщо… завдяки Вам я проживу трохи довше, я буду Вам вдячний.

Важко передати, що я відчувала зараз. Я і забратися з кабінету зараз хотіла тільки для того, щоб не думати про графа. Адже я так злякалася при новому нападі. Я намагалася, якщо не врятувати його, то справді продовжити його життя. Дати більше часу професору Шолла вивчити хворобу та, можливо, знайти ліки. Чи можу я залишити графа? А тепер ще й після його слів про те, що напад був новим? Але що робити з графом Беррінгом? Я раділа, що в притулках і в поліції немає таких сильних магів, яким був граф Кейл. Лише завдяки цьому я змогла вижити. Але моя таємниця може будь-якої миті розкритися. І ніхто не забажає мати справу… із вбивцею. Та ніхто не повірить мені.

Здається, граф побачив мою розгубленість, тому що його слова пролунали дуже м'яко.

— Ну, Даріє, не залишайте мене в той момент, коли Ви мені так потрібні. Якщо питання у грошах, то вони мені на тому світі не потрібні. Я забезпечу Ваше майбутнє, обіцяю.

Я закусила губу. Справа зовсім не в грошах. Слова про них я навіть пропустила повз вуха. Так, Дарія, взяла себе до рук. Потрібно… треба поговорити з графом Беррінгом. Попросити у нього відстрочку... ще хоча б кілька тижнів.

Але граф вирішив остаточно вибити ґрунт з-під моїх ніг.

— Я відчував Ваш дотик, Даріє. До моєї руки. Якщо не вірите, можемо повторити експеримент.

Що? Як таке можливо? Я машинально просканувала його магічне поле. В руках сила зменшилася. Магічні нитки графа ще світилися своїм світлом, але це була навіть не половина його сили.

Я підійшла і невпевнено подивилась на графа.

— Я заплющу очі і обіцяю не підглядати, — посміхнувся він.

Я присіла біля нього, дочекалася, коли він заплющить очі і торкнулася його лівої руки.

— Ви торкнулися мене.

Тоді я погладила подушечкою великого пальця тильну сторону його долоні.

— Який ніжний дотик…

Я взяла його руку в свою і стиснула. Він безпомилково описав мою дію. Потім він розплющив очі і з болем в очах подивився на наші руки.

— Як би я хотів її стиснути, — тихо промовив він.

Я закусила нижню губу і замислилась. Все здавалося справді дуже дивним.

— Ви залишитеся?

— У мене є час подумати?

Граф насупився. Мабуть, він не чекав від мене ніяких роздумів. Але погодився.

— Вам треба поснідати. Не можна приймати ліки на порожній шлунок, - зітхнула я і встала.

— Ви підмішували свої ліки мені в їжу?

Я зніяковіло кивнула.

— Вважаєте, справа в них?

— Припускаю, - задумливо відповіла я. – Адже напад пройшов завдяки їм. Як Ви себе зараз почуваєте?

Граф трохи скривився.

— Відчуваю сильну втому, але… краще, аніж було раніше.

— Добре. Після сніданку Вам потрібно відпочити.

За сніданком запанувала тиша. Я думала про те, що мені треба якось умовити графа Беррінга дати мені шанс. Звичайно, прослизала думка розповісти все графу де Лівон, але я... боялася. Не знаю чого, та боялася. Я не хотіла, щоб ця таємниця випливла назовні і про неї стало відомо дедалі більшій кількості людей. На даний момент мені вистачає проблем і з графом Беррінгом.

Мілорд теж здавався задумливим, але апетит був добрий.

— Нехай до мене зайде Соур, - наказав граф, коли я збирала тарілки.

— Так, звичайно, мілорде.

— І ще. Заберіть уже свою тварину. Боюся, він помре з голоду, - хмикнув чоловік і я перевела погляд на Тихіша. Він здавався стурбованим, але ось чого, а в їжі він не потребував.

— Він не голодний, мілорде.

— Так, жирового запасу вистачить на місяць. Дарія, я не переношу присутність будь-кого, коли бажаю побути один.

— Це не жировий запас, - посміхнулася я. - І він поводиться дуже тихо і непомітно, мілорде. Але я не можу поки його забрати, адже він дуже добре Вам допомагає.