Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Ні, — заперечно похитав головою він. — Я не думав про них, бо всі мої думки були про тебе. Бо так було завжди, з першого дня, коли ти увійшла в моє життя. Я не думаю про них, бо кохаю тебе, і на всіх мене не вистачає.

У розпачі вона заплющила очі:

— Довсоне…

— Не треба, не кажи, — заспокоював він її.

— Ні, скажу, — вона притулилася до нього, притислася вустами до його вуст. Коли вони знов глянули одне на одного, слова пішли з неї назовні легко, мов дихання: — Я кохаю тебе, Довсоне Коул.

— Знаю, — відповів він, ніжно обіймаючи її за талію. — Я теж кохаю тебе.

* * *

Гроза вимила з повітря всю вологу, лишивши по собі синє небо й солодкий аромат квітів. Подеколи поодинокі краплини скочувалися з даху на плющ і папороті, й ті тремтіли в прозорому золотавому світлі. Довсон обіймав Аманду, і вони хилилася до нього, насолоджуючись відчуттям його тіла поряд зі своїм.

Коли Аманда по-новому загорнула конюшину в папір й сховала її до кишені, вони підвелися й обійшли ділянку, обіймаючи одне одного. Стежка між квітів, якою вони ходили вчора, розмокла від дощу, і їм довелося піти в обхід. Дім притулився на кручі над Бей-Рівер, майже так само широкої, як і Ньюс. Коло води вони помітили блакитну чаплю, що, високо задираючи довгі ноги, чалапала мілиною, і виводок черепах, які вмостилися на колоді й грілися під сонячними променями.

Вони трохи постояли, вбираючи в себе бачене, а тоді поволі пішли назад до будинку. На ґанку Довсон притис Аманду до себе й поцілував, і вона теж відповіла йому поцілунком, захлинаючись у думках про те, як насправді його кохає. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона почула, як десь зателенькав мобільний. Її мобільний нагадав про те, що в неї є й інше життя. Почувши дзвінок, Аманда схилила голову, вагаючись, і так само зробив Довсон. Чола їхні торкнулися одне одного, а телефон не замовкав, і вона заплющила очі. Здавалося, він дзвенітиме вічно, та коли зрештою він замовк, Аманда розплющила очі й подивилася на Довсона, сподіваючись на розуміння.

Довсон кивнув й простяг руку до дверей, аби прочинити їх для неї. Вона увійшла до будинку й повернула голову, аби впевнитися, що він не йде за нею. Побачивши, як він всідається на сходах, вона змусила себе піти до спальні. Взявши сумку, вона знайшла мобільний, відкрила його й подивилася на кількість пропущених викликів.

Раптом вона відчула, як до горла підступає нудота, і стала панічно збирати думки докупи. Пішла до ванної, дорогою скидаючи одяг, автоматично складаючи перелік усього, що треба зробити, що казати. Вона пустила воду, пошукала по шафках шампунь і мило — і, на щастя, знайшла і те, й інше — і залізла до ванни. Намагалася змити з себе відчуття паніки. Тоді витерлася, вдяглася, насухо витерла волосся. Обережно нафарбувалася тим, що було в косметичці.

Швидко прибралася у спальні: застелила ліжко, склала подушки на місце, забрала майже порожню пляшку від вина, вилила залишки до мийні, а саму пляшку заховала до відра для сміття. Двічі подумала, чи не забрати пляшку з собою, але тоді все-таки лишила її. Забрала з журнальних столиків два напівпорожні келихи — помила їх, витерла й поставила на місце. Заховала усі докази.

Але ж дзвінки. Пропущені виклики. Повідомлення.

Їй неодмінно доведеться брехати. Думка про те, що доведеться розповісти Френкові, де і з ким вона була, здавалася їй неможливою. Їй нестерпно було й уявити, що про неї подумають діти. Чи матір. Треба було все владнати. Чомусь вона відчувала потребу полагодити зламане якимсь чином, та одночасно, десь з глибини свідомості їй чувся голос, який запитував по колу одне й те саме: Ти хоч уявляєш, що ти накоїла?

Так. Але я кохаю його, — відповідав інший голос.

Стоячи посеред кухні, безсила перед емоціями, що налинули на неї, вона відчула, як ось-ось заплаче. Може, й заплакала б, але, немовби відчувши близькість її зриву, Довсон зайшов до тісної кухні, обійняв, знов прошепотів на вухо, що кохає її, і на якусь мить — хоч як дивно це було — вона відчула й повірила, що все буде гаразд.

* * *

Дорогою до Орієнтала вони обоє мовчали. Довсон майже фізично відчував Амандину тривогу, й тому стримався від розмов — натомість міцно тримав кермо.

Аманді пересохло в горлі. То нерви, вона знала про це. Присутність Довсона поряд — єдине, що стримувало її від нервового зриву.

Вона подумки метушилася між планами, почуттями, страхами, спогадами — туди й сюди — і цей калейдоскоп крутився перед внутрішнім зором, перескладаючись із кожним обертом наново. Загублена в думках, вона й не помічала, як лишалися позаду миля за милею.

Вони дісталися до Орієнтала незадовго до полудня, проминули приплав і вже за кілька хвилин з’їхали на під’їзну дорогу. Вона мимохідь помітила, як Довсон напружився, вдивляючись у дерева обабіч дороги і низько нахилившись до керма. Він вів дуже обережно. Це через братів, раптом пригадала вона, і коли авто рушило повільніше, вираз його обличчя змінився на такий, наче він не вірив своїм очам.

Простеживши за його поглядом, вона глянула на будинок. Гараж й дім виглядали так само, як до від’їзду. Машини стояли там, де вони їх лишили. Але коли вона побачила те, що Довсон устиг вже помітити, то зрозуміла, що майже нічого не відчула. Весь час вона розуміла, що все цим скінчиться.

Довсон зупинив авто, вона повернулася до нього, побіжно всміхнулася, щоби якось запевнити його, що здатна впоратися сама.

— Вона залишила три повідомлення, — сказала Аманда й знизала плечима, мовляв, що тут вдієш. Довсон кивнув, визнавши, що це цілковито її справа, і вона має зробити її сама. Глибокий вдих, видих — і Аманда вийшла з машини. Вона була абсолютно не здивована тим, що мати не погребувала можливістю вбратися, як слід.

15

Довсон дивився, як Аманда іде просто до будинку, лишивши матері вибір — піти за нею слідом чи не піти. Здавалося, Евелін розгубилася. Вона, вочевидь, уперше була в Таковій садибі, та це місце й не було створене для когось, хто вдягає світлий брючний костюм і намисто з перлів у будній день — особливо після грози. Вона забарилася, роздивляючись Довсона з виразною байдужістю — наче реагування на його присутність