Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Врятуйте дівчинку. Дівчинка загубилася, — слова потонули в шипінні, але скоро знову спливли на поверхню: — …Загубилася, не може знайти вихід… Налякана. Врятуйте дівчинку, врятуйте…

Степан насупився, покрутив регулятор частот. Кімнату знову наповнило виття та механічний свист, десь у глибині радіоприймача ніби закричав сич. Але варто було Степанові на мить відпустити регулятор, той повернувся в стартове положення, і голос пролунав знову:

— Врятуйте дівчинку, дівчинка загубилася.

— Не густо, — сказав Степан. — Одна станція, і то передають якийсь постмодерн.

Відтак звернувся до приймача.

— Серйозно, народ, завтра Різдво, а ви транслюєте чорті шо.

Радіо вимкнулося так само миттєво, як і ввімкнулося. Десь загавкав пес.

— Не подобається мені все це, — облизала пересохлі губи Мирка.

— Ну… Не Поплавський — і на тому спасибі.

Степан нахилився, щоб повернути приймач на підвіконня й раптом відсахнувся, ніби побачив привида.

— Що там? — стривожено запитала Мирка.

Степан здушено вилаявся. Примружившись, Мирка вдивилася в пітьму. У дворі, буквально за пів метра від вікна непорушно стояв темний силует із посохом. Обличчя його закривав каптур, але Мирка була впевнена, що чужинець уважно спостерігає за ними — придивляється, вивчає.

— Хто це? Чого йому треба? — прошепотіла Мирка, ніби побоювалась, що незнайомець за вікном може її почути.

— Піду дізнаюся.

Найменше Мирці зараз хотілося йти вслід за чоловіком надвір, але вона уявила, що буде, якщо зі Степаном щось станеться й вона залишиться вночі одна в чужому химерному домі. Тому зітхнула й попленталася до виходу.

Незнайомець у чорному так і стояв у дворі на тлі освітленого квадрата вікна, ніби щось пришпилило його туди й не давало зрушити з місця.

— Я можу вам чимось допомогти? — обережно поцікавився Степан, зупинившись на безпечній відстані.

Посеред нічної тиші пролунав надтріснутий старечий голос:

— Забирайтеся геть.

Мирка придивилася уважніше. Те, що вона спочатку прийняла за каптур, виявилося теплою пуховою хустиною, а те, що здавалося посохом, було всього лише костуром, на який спиралася згорблена фігура. Звичайна собі стара в тілогрійці та валянках.

— Сідайте в машину та забирайтеся геть, — повторила вона. — Вам не можна тут лишатися.

Степан схрестив руки на грудях.

— Слухайте, це якось геть неввічливо. Маєте поважний вік і всяке таке, та це не дає вам права на таку грубість.

— Їдьте прямо зараз, поки не настала ніч.

— Взагалі-то, ми такі самі громадяни, як і ви. І перебуваємо у своїй країні. А якщо ви маєте якісь претензії, звертайтеся до сільського голови — будемо вирішувати питання на законодавчому рівні.

Стара зітхнула:

— Нема більше голови… Вважай, згинув.

— Тобто, як це «згинув»? — не зрозуміла Мирка.

Вона згадала, що під час їхньої зустрічі голова десь поспішав, рухи його здавалися різкими, а погляд ні на мить не затримувався на одному місці. Тоді вона не звернула на це особливої уваги, але тепер їй здавалося очевидним, що той був чимсь стривожений. І це ж він привів їх до цього будинку…

Мирка обтерла об куртку спітнілі долоні й повторила питання:

— Як то «згинув»?

— А так, що до Буковеля подався на свята. Тижні на два, якщо не на три. Різдво, Новий рік, Водохреща… Потім ще місяць від похмілля буде відходити. А дороги нормальної у нас як не було, так і нема. Тьху!

Стара плюнула на землю, махнула рукою та пошкандибала геть, наостанок кинувши через плече:

— Не можна вам тут. Пошкодуєте, та пізно буде!

— Якась дивна бабенція, — пробурмотіла Мирка, коли вони повернулися до будинку. — Аж дрижаки беруть від неї.

Степан зачинив двері на ніч і засунув фіранки у передпокої:

— Та звичайна. Бурчить і квокче. Подивимося ще, якими ми будемо в її віці.

— Ти можеш хоча б раз зі мною погодитися? Ну так, чисто для різноманітності. — Мирка сама не помітила, як голос її почав тремтіти та зриватися на високі ноти. — Ця стара до чорта стрьомна, це хто завгодно міг би підтвердити! І дім цей теж стрьомний — із нього навіть речі за десять років ніхто не покрав. Де ти бачив, щоб дім полишили й ніхто не позарився на безхозне? Чому тобі так важливо щоразу зі мною сперечатися?!

— Та тому що ти постійно з усього робиш трагедію.

— Зате ти з усього робиш мюзикл з єдинорогами та метеликами. Через твої рішення ми опинилися в повному лайні, а ти навіть не можеш цього визнати!

Степан схрестив руки на грудях:

— Це через які ж? — Він помітив, як Мирка втомлено відвела погляд і додав: — Ні-ні, як почала, то продовжуй. Через які мої рішення?

— Якби ти не спорожнив наші рахунки, ми могли б дозволити собі нормальне житло. Та хоча б готель!

— Якщо тобі таке важливе «нормальне житло», — він зробив пальцями лапки у повітрі, — що ж не поїхала за кордон? Там є чудові програми для біженців.

— Та давно б поїхала, але за тебе, ідіота, вчепилася. Думала, разом буде легше. Але від тебе самі лише проблеми.

Степан на мить завмер і вимовив гострим стаккато:

—  А знаєш, добре, що в нас не вийшло дітей. Ти була б жахливою матір’ю.

Обличчя в Мирки спалахнуло, ніби від ляпаса. Вона мовчки відвернулася та, щоб не заплакати, заходилася перебирати принесену з машини постільну білизну.

Тим часом Степан розклав диван і, підійшовши до Мирки ззаду, обережно торкнув її за лікоть. Та лише смикнула плечем, вивільнюючись із його пальців, і стала стелитися.

Нарешті вляглися. Спиною до спини, намагаючись не торкатися одне одного на тісному дивані. Мирка крутилася, вдихаючи їдкий і душний запах старих наволочок. Ще тиждень тому її сну могла завадити єдина крихта, залишена на постелі, а зараз їй доводилося шукати зручну позу, щоб пружини не надто тисли на спину крізь поїдену міллю оббивку.

Запаморочливе падіння стандартів.

Слухаючи, як свистить за вікном лютий вітер, Мирка знову й знову поверталася до роздумів про те, як вона примудрилася опинитися в цій точці своєї біографії: а що, якби вони раніше наважилися на розлучення, що, якби взагалі не зустрілися, що, якби вісім років тому вона прийняла пропозицію колишнього однокласника та поїхала з ним до Канади? Можливо, зараз у неї було б зовсім інше життя і, хто знає, може, була б навіть дитина… Очі в Мирки защипало, а в животі розлилася особлива гірка порожнеча, що нагадувала про те, чого з нею вже ніколи не станеться.

Заборонивши собі розкисати, вона рішуче перекотилася на другий бік і від цього одна з пружин не витримала — дзенькнувши, вистрілила гострим краєм крізь оббивку й упилася