Читати книгу - "Темні таємниці"

– Є у нас такий Павло, – дихання Штефана вирівнялося. – Я бачив, як дівчина, та, зникла, сідала до нього в машину. Він повіз на Піщане, тільки не в саме село. Хутір є, там їх багато. Розкидані, та вважаються прилеглими до села. Не живе вже давно ніхто, тільки в таксиста Паші там, на одному з хуторів… Ну… Словом, рідна хата, народився там.

– До чого тут таксист? – Чотар раптом перестав будь-що розуміти. – Голову морочиш, сліди плутаєш?

– Кажу тобі те, що сказав їй, – Штефан огризнувся, трохи осмілівши. – Не знав, справді не знав, куди з цим усім йти. Ярмолюк ось так… – його кулак міцно стиснувся, лице скривилося, ніби від болю. – Ті три трупи. Тобто два перших з дороги. Один досі лежить…

– Та не скигли вже! Витри соплі!

– Їх, хлопця й дівчину, убили десь у лісі. Потім перетягнули на дорогу. Слідів волочіння не помітив. Отже, перевозили. Хата Павла, ну, батьків його – в лісі, там же. Хутір. Машину він має. Нічого більше не скажу, бо не знаю ні чорта. Ярмолюк тоді заборонив щось інше писати в протоколі, коли я трупи оглядав. Нещасні випадки, все.

– Макар Гнатюк?

– Просто знайомий.

– Брешеш, – відповів Чотар, не приховуючи втоми від розмови. – Навіщо, який смисл – не знаю поки. Тільки брешеш усе одно, забагато збігів. Передусім коли йдеться про телефонні дзвінки, – він випростався. – Де хутір?

– Не був там ніколи. На карті покажу приблизно, може, розберешся.

Вадим швидко вивів на дисплей свого телефона карту району. Знайшов Піщане, збільшив картинку, розвернув до Попеляка. Той, трохи подумавши, акуратно, пучкою пальця, посовав по монітору. Зупинив зображення.

– Приблизно там.

Чотар зміряв Штефана поглядом із ніг до голови, потім – у зворотному напрямі.

Нейтралізувати б його.

На час, поки справи не проясняться.

Залишати так не можна, ще більше шкоди наробить.

– Ну, Штефане Юрійовичу, останній штрих. Кажи, де в тебе тут мотузка і скотч.

– Для чого тобі?

Наляканий Попеляк – та не дурний.

Чотар в очах прочитав: усе до нього дійшло…

Упорався за двадцять хвилин. Залишив Штефана лежати вдома, на власному дивані, старанно й міцно зв’язаного. Рот заткнув кляпом, зафіксував затичку скотчем. Бачив не раз, що так чинять у кіно різні поганці. Його теж колись так скрутили. Але сам робив це вперше. Увімкнув телевізор, аби полонений не нудьгував. Пообіцяв повернутися швидко, хоч до пуття не знав, як йому це вдасться.

Ну, якось же треба заспокоїти людину.

З міста на знайому вже трасу вибрався по восьмій. Щойно рушив за навігатором, помітив – сутінки враз прискорилися, насувалися швидше, ніби вимушено затрималися й прагнули надолужити згаяне. Чотар не дуже покладався на дороговказ, тим більше Інтернет почав гальмувати. Проте поки мав можливість – рухався маршрутом, котрий прокладав телефон.

Коли сигнал зник, Вадим побачив – його довели до повороту на ту саму прокляту дорогу, якою вони з Ольгою їхали лише два дні тому.

Щось пішло не так.

Йому ж ніби в бік Піщаного треба.

Пригальмувавши, подумав, барабанячи долонями по керму. Враз осяяло: ця ж сама дорога колись вела до Піщаного, тільки довше, підводила з іншого боку. Значить, поки помилки нема. А потрібний йому хутір – десь у цій місцевості.

От же ж забрався таксист.

Знову запустивши двигун, Чотар повернув, рушив, дуже скоро пірнув між дерев. Стало ще темніше, верхівки заступали небо. Боячись розгубитися в густих сутінках й не помітити потрібне місце, проскочити його, Вадим наддав швидкості, хоч цією дорогою справді їхати важкувато. «Опель» чим далі, тим дужче гойдало, поїздка вже нагадувала плавання в човні на річкових хвилях.

Темрява все одно обганяла.

Вписавшись у черговий поворот, якими зміїлася дорога, Чотар побачив перед собою авто – вискочило раптово, з-поміж дерев, так вистрибує наляканий чимось звір. Сріблястий «гольф» не петляв, сунув упевнено, і Вадим зробив висновок: там є ледь помітна, але більш-менш накатана дорога.

Навіть у загуслих сутінках побачив – машина брудна.

Ніхто інший, крім таксиста Павла, у «гольфі» сидіти не міг. Уже не думаючи ні про що, Вадим Чотар натиснув на газ, кинувши «опель» йому навперейми.

Удар.

8

У дівоцтві Оля мала прізвище Подвойська.

Коли Олі Подвойській було чотирнадцять, вона ледве не втрапила в неприємну пригоду. Нікому про той випадок не розповідала, навіть найближчим. Батьків не хотіла лякати, вони й без того трусилися над донькою. А перед іншими не було чим хвалитися. Хіба власною дурістю, самовпевненістю, чим там ще. Та й сама намагалася не згадувати, заганяла історію далеко-далеко вглиб пам’яті. Траплялися моменти – зринало раптом, змушуючи здригатися. Зовсім позбутися прикрих спогадів не могла.

Хай би ще науку після того мала – де там!

Сталося так, що біля їхньої школи почав вештатися аж надто дивний, як не сказати, підозрілий тип. Звели школу ще наприкінці п’ятдесятих років, коли район тільки забудовувався, усе сприймалося новим та відповідало затвердженому генеральному плану. З того часу минуло майже тридцять років. Молоді деревця, висаджені при забудові, розрослися в затишний парк, як і задумувалося. Щоправда, навряд чи хтось передбачав: до школи й зі школи треба буде йти через той парк, широкою алеєю. Учні раділи парку, бо час від часу, особливо восени та навесні, учителі географії та природознавства переносили уроки на свіже повітря. А на фізкультурі тут часто бігали, влаштовуючи такі собі міні-змагання.

Хто вперше помітив дивного чоловіка між дерев – невідомо. Дівчата почали часто згадувати, що бачили його. Обзивали маніяком, та це видавалося грою, чимось дуже несерйозним. Школярки-восьмикласниці більше хихотіли, придумували про нього різні небилиці, а незабаром дехто навіть почав хвалитися, як і коли маніяка подражнив. Невиразна постать у незмінному синьому плащі, плетеному «півнику» з логотипом футбольного клубу «Динамо Київ» і важкуватих черевиках перетворилася на велику дівчачу таємницю – ніби людину ніхто, крім них, між дерев не помічав. Незнайомець намагався триматися подалі, жодної зацікавленості школярками не виявляв, і маніяком його називали вже за тим самим принципом, що дають імена домашнім тваринам.

Невдовзі керівники класів із шостого по десятий раптом, напевне домовившись, провели в класах короткі збори тільки для дівчат. Хлопців просили вийти, дівчат – лишитися. У часи, коли Оля навчалася, ще працювали в середніх школах мужчини. Тож тих із них, хто мав класне керівництво, для такої бесіди замінили жінки-вчителі. Розмова була короткою, вчительки говорили, старанно ховаючи очі, мовби йшлося про щось дуже безсоромне. Хоч насправді можна було