Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Ігор Юрійович їхав із Дніпра засмученим. На цей раз він не вірив, що Юрій Петрович Семенов, його батько, який допомагав йому завжди, – від домашнього завдання з математики і спорудження першого особистого табурета в домашній майстерні до магічної життєвої вдачі на яких-небудь іспитах – допоможе і цього разу.

– Ну, з’їздив – і добре, – втішала його дружина Раїса. – Речі відвіз хлопцям, добру справу зробив. З Рубаном познайомився, теж не зашкодить. Не засмучуйся! Господь нам допоможе!

Але як же тут не засмучуватися!?

А через день подзвонили з місцевого відділення фонду і попросили дані про батька, бажано – з копіями нагородного листа Героя СРСР.

– Це може допомогти, скажіть? – у котрий раз перепитувала Раїса.

– Ми вважаємо, – відповідали у фонді, – що допомогти може будь-яка дрібниця. Готуйте документи. Сподіватимемося на краще.

На краще вони сподівалися недовго – десь дві доби після передачі документів. А потім із Юрою обірвався зв’язок на місяць. Довідатися, що з ним сталося, де він знаходиться, не вдавалося. В родині Семенових настали знову чорні часи.

Молитовний куточок на шостому ярусі розрісся – Петро роздобув замазки, і до розп’яття додалася виліплена Богородиця. Тітка передала пояс із псалмом «Живих у допомогу Всевишнього», і він теж виявився доречним. Іноді, коли траплялася зайва хвилинка в розмові по телефону, Юрій просив маму прочитати Послання Корінтянам, яке-небудь конкретне місце. Молилися всі – і віруючі, і не дуже, і навіть атеїсти, точніше, ті, хто раніше вважав, що вони атеїсти. Молитва заспокоювала і вселяла надію.

Таріелович продовжував опікати Юру й Андрія, і коли з’явилася можливість улаштувати їх на роботу, то зробив усе, щоб хлопці змогли виходити з підвалу хоч би на півдня. Робота в місті, нехай навіть і важка фізично – розбирати завали, носити цеглу і дошки, вантажити машини будматеріалами – це все ж таки якась віддушина, можливість роздивитися, а якщо повезе, то і поспілкуватися з людьми, дістати можливість подзвонити додому. Охороняли полонених на роботі, як правило, не дуже суворо. Конвоїрами служили не пропащі сепаратисти, а люди, які шукали в безробітному Донецьку можливість заробити копійку, хоча траплялися і не дуже приємні, м’яко кажучи, екземпляри, які не втрачали нагоди морально познущатися. Але на тлі деяких місцевих мешканців навіть вони виглядали тихими людьми:

– Що, гаде, любиш Україну? – найчастіше запитання, що звучало від перехожих, які бажали продемонструвати свою перевагу над полоненими. Певно, ті, хто запитував, бачили якусь суперечність у становищі, в якому він опинився, з любов’ю до України.

Юра такої суперечності не спостерігав, радше навпаки:

– Так, люблю.

– А за що ти її любиш? Що вона тобі дала?

– Багато що дала. Але Батьківщину люблять не за те, що вона тобі дає. Батьківщину люблять за те, що вона – Батьківщина.

– Ти дивися, бандера, грамотний який! Лопатою махай веселіше! Суки, пі…си, розбомбили нам половину міста! Відновлюватимете, як німці після війни! Ми ваш Київ із землею зрівняємо!

Одну адресу, куди тиждень ходив на роботу, він запам’ятав: Щорса, 101. Його конвоював літній незлий чоловік, який за поповнення рахунку дозволяв довго говорити з домом. Одного дня Юра так розслабився, що не помітив, як приїхали з місцевої спецслужби – і він ледве встиг заховати телефон у кишеню. Як на зло, мама вирішила передзвонити, хоча він триста разів просив цього не робити. І він стояв, затиснувши в кишені рукою телефон, намагаючись непомітно натискати на всі кнопки підряд, аби відбити виклик, розуміючи, що цей дзвінок може стати для нього останнім – спробуй кому доведи, що ти говорив із матір’ю, а не передавав дані про побачене з машини, доки їхав на роботу. Якби так сталося, то серйозних неприємностей не уникнути ні йому, ні конвойному, який стояв навпроти білий, як стіна. Їх урятував працюючий екскаватор, що розгрібав завали сусіднього будинку. Особисти пішли, а Юра швидко набрав матір:

– Ти хочеш, щоб мене розстріляли? Ніколи так більше не роби!

Того ж вечора його викликали на допит, і зв’язок із ним урвався на місяць.

– Як ти думаєш, – запитувала, ридаючи, Раїса у чоловіка, – його можуть розстріляти через мій дзвінок?

Ігор Юрійович несміливо знизував плечима: хто його знає? Він лежав і не міг заснути, довго думав, уткнувшись очима в темряву, шукав зачіпки, пояснення, що сталося. Згадував батька і приходив до думки, що Юрко, якщо і врятується, то лише завдяки удачі, яка завжди була супутницею дідові. Він знову згадав той сонячний день.

Після огляду меморіалу вони подалися в музейний комплекс Курської битви, який знаходився неподалік. Там батько знайшов себе в «Книзі Пам’яті», звісна річ, як загиблого. В одному із залів демонстрували документальний фільм, і треба ж такому – в одному з епізодів батько впізнав себе, там він їхав на танку. Працівники музею, почувши історію батька, настільки були вражені, що на його прохання отримати шматочок плівки з фільму віддали всю бобіну. Вже удома батько сам вирізав і змонтував «свої» епізоди, і частенько їх крутив на свята. За переглядом батько ставав балакучішим. Так Ігор дізнався про те, що батько горів у танках кілька разів: під Ленінградом, під Курськом і в Польщі. З останнім підбитим танком пов’язана та сама історія з полькою, яка його ховала від німців, але тут батько особливо не заглиблювався, скоса поглядаючи на маму, яка, звичайно, таких екскурсів у бойове минуле не схвалювала.

Зі всіх розповідей батька Ігор засвоїв і запам’ятав багато цікавого, але з часом деталі боїв пожухли, зате в пам’яті залишилася неймовірна удача батька – той залишався живим у найнеймовірніших ситуаціях, викручувався з найбезнадійніших колотнеч. Батько казав, що це через дещо авантюрний склад характеру. Він завжди прагнув усе робити трохи не так, як інші, приймати нестандартні рішення як у бою, так і в житті. Узяти хоч би той же прорив у тил під Багриновим – на перший погляд, чисте самогубство, але якби їх вчасно підтримали, то і танк би залишився цілий, і оборону прорвали б з меншими втратами. Власне, своєю появою на світ Ігор зобов’язаний саме цій рисі характеру батька. Після війни багатьох офіцерів розподіляли на роботу в санаторії або в будинки відпочинку, батька направили в Гагри. Невідомо чому, але на Кавказі він жити не захотів. Їхав потягом до Москви, сумував, у вагоні-ресторані випивали трішки. Там познайомився з компанією таких же, як він, героїв-фронтовиків. Їли-пили, говорили і добалакалися в результаті до