Читати книгу - "Куджо"

«Можливо, сюди міг би забрести хтось, хто шукає справді усамітнений куточок», — міркувала Донна. Та вона дуже сумнівалася, що навіть найгарячіші місцеві підлітки захочуть тискатися на старому міському сміттєзвалищі. У всякому разі, поки що тут ніхто не проїжджав.

Біла смуга на заході вже згасла, залишивши по собі тільки ледь помітний відблиск… і Донна боялася, що їй це тільки ввижається. Місяця не було.

Неймовірно, але і її почало хилити на сон. Може, сон був і її природною зброєю. Та й що ще було робити? Собака і досі лежав на тому ж місці, принаймні їй так здавалося. Темрява стала такою густою, що важко було з певністю сказати, чи то постать, чи просто тінь. Акумулятору треба було перепочити. Тоді вона спробує знову. То чому б не поспати?

Пакунок на поштовій скриньці. Від Дж. С. Вітні.

Донна сіла рівніше, розгублено насупивши брови. Повернула голову, але скриньку затуляв ріг будинку. Але пакунок точно там. Чому вона про нього подумала? Це має якесь значення?

Донна досі тримала в руках тарілку «Туппервер» з оливками та скибочками огірка, акуратно загорнутими в харчову плівку. Не з’ївши більше нічого, вона обережно накрила тарілку білою пластиковою накривкою і сховала в Тедову коробку. Розмірковувати багато на тему своєї ощадливості щодо запасів вона собі не дозволяла. Відкинувшись у кріслі, вона намацала важіль, що опускає спинку. Збиралася подумати про причеплений до скриньки пакунок — у ньому щось було, Донна була в цьому майже впевнена — та невдовзі в мозку зринув інший образ, який, у міру того як вона засинала, набував яскравих, реальних рис.

Кембери поїхали в гості до рідних. У якесь містечко за дві чи три години їзди звідси. Можливо, у Кеннебанк, а може, в Голліс чи Оґасту. На велике родинне свято.

Уві сні вона побачила просторий мальовничий зелений луг, з тих, які показують у телерекламі. На ньому зібралося людей п’ятдесят. Над викладеним каменем мангалом для барбекю палахкотіло полум’я. За довгим розкладним столом сиділо щонайменше чотири десятки людей, передаючи одне одному тарелі з кукурудзою та миски з печеними бобами, червоною і стручковою квасолею. Були там і смажені ковбаски (від одного погляду в Донни забуркотіло у шлунку). Стіл був застелений картатою, домашнього пошиву скатертиною. Господинею свята була мила старенька пані з геть сивим волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Повністю перенісшись у капсулу свого сну, Донна без тіні здивування побачила, що то її мати.

Кембери теж були там, але вони зовсім не були схожими на Кемберів. Джо Кембер, одягнений у чистий робочий комбінезон, нагадував Віка, а на місіс Кембер була зелена муарова сукня Донни. Їхній син виглядав так, як мав би виглядати Тед, перейшовши в п’ятий клас.

— Мамо?

Картинка затремтіла й почала розпадатися. Донна щосили намагалася затримати це прекрасне мирне видиво: образ родинного життя, якого вона ніколи не мала і якого в них із Віком, з їхньою єдиною запланованою дитиною і ретельно впорядкованим життям, ніколи не буде. З несподівано глибоким сумом Донна здивувалася, чому ніколи не розглядала речі з цієї точки зору.

— Мамо?

Картинка знову затремтіла і зблідла. Голос іззовні проколов видиво, як голка — яєчну шкаралупу. Та це нічого. Кембери поїхали на родинне свято і повернуться десь близько десятої, радісні, зі шлунками, набитими барбекю. І все буде добре. Джо Кембер з обличчям Віка про все подбає. З ними знову все буде добре. Є речі, яких Бог просто не допускає. Це…

— Мамо!

Вона виринула зі сну, здивована, що сидить за кермом «пінто», а не перебуває вдома у своєму ліжку, та здивування тривало лише мить. Ідилічно прекрасний образ родини, що зібралася за довгим святковим столом, уже почав танути, і за п’ятнадцять хвилин вона навіть не пам’ятатиме свого сну.

— Га? Що?

Зненацька з приголомшливим звуком у будинку Кембера задзвонив телефон. Пес підвівся, сколихнувши тіні, що набрали обрисів його великого незграбного тіла.

— Мамо, я хочу в туалет.

Від звуку телефону Куджо заревів. Це був не гавкіт, а саме рев. Раптом він кинувся до будинку і врізався в двері з такою силою, що вони аж заходили ходором.

«О ні, — з нудотою думала вона, — ні, припини це, благаю, припини…»

— Мамо, я хочу…

З гарчанням собака вгризався в двері. Вона чула, як його зуби з нудотним хрускотом впиваються в дерево.

— …пісяти.

Дзвінок пролунав шість, вісім, десять разів. Тоді замовк.

Донна усвідомила, що весь цей час сиділа, затамувавши подих. Вона випустила повітря крізь зуби з довгим, гарячим зітханням.

Куджо стояв коло дверей, задні лапи на землі, передні — на верхній сходинці. Він не переставав гарчати: низький, сповнений ненависті звук, ніби з нічного кошмару. Нарешті він обернувся і глянув на «пінто». Деякий час Донна бачила засохлу кірку піни на його морді і грудях. Потім пес розвернувся і побрів у темряву, поступово зникаючи з очей. Куди саме він пішов, сказати було неможливо. Можливо, в гараж, а може, й кудись поза нього.

Тед відчайдушно смикав її за рукав блузки.

— Мам, я сильно хочу!

Донна безпорадно подивилася на нього.

Бретт Кембер повільно поклав слухавку.

— Ніхто не відповів. Напевне, його немає вдома.

Чаріті кивнула, не надто здивована. Вона була рада, що Джим запропонував їм зателефонувати зі свого кабінету. Кабінет містився на першому поверсі, його двері виходили у вітальню зі звукоізольованими стінами. У вітальні були полички з настільними іграми і стояв великий телевізор «Панасонік» з відеомагнітофоном і приставкою «Атарі». У кутку був гарний старий музичний автомат «Варлітцер», і він справді працював.

— Він, напевне, у Ґері, — у розпачі додав Бретт.

— Так, думаю, він з Ґері, — відповіла Чаріті, що означало далеко не те саме, що «у Ґері» вдома. Вона помітила той відсторонений погляд, коли вони з Джо нарешті уклали свою угоду — угоду, яка і привела їх з сином сюди. Вона сподівалася, що Бреттові не спаде на думку попросити оператора з’єднати його з Ґері Первієром, бо майже напевне знала, що й там ніхто не візьме слухавку. Чаріті підозрювала, що цієї ночі двоє старих кобелів подадуться кудись вити на місяць.

— Думаєш, із Куджо все нормально?

— Аякже. Якби з Куджо було