Читати книгу - "Куджо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не стомився.
— І все ж таки недобре витрачати забагато нервової енергії нараз. Я витягну твою зубну щітку, а тітка Голлі дасть тобі губку й рушник. Пам’ятаєш, яка кімната?
— Звичайно. Ти теж лягаєш, мамо?
— Скоро. Я хочу ще трохи посидіти з Голлі. Нам треба стільки всього розповісти одна одній. Наздогнати пропущене.
Бретт сором’язливо промовив:
— А знаєш, вона схожа на тебе.
Чаріті здивовано подивилася на сина.
— Справді? Може, й так. Трохи схожа.
— І цей малий, Джиммі. У нього класний хук правою. Пух-пух!
Бретт розреготався.
— Він сильно тебе вдарив у живіт?
— Та де там.
Бретт пильно розглядав кабінет, вивчав машинку «Ундервуд» на письмовому столі, підставку для паперів, елегантну відкриту картотеку з поскладаними в алфавітному порядку теками. Погляд був уважним і прискіпливим: погляд, якого вона не могла збагнути чи сприйняти. Він ніби повернувся звідкись іздалеку.
— Ну що ти, зовсім не сильно. Він же мала дитина.
Бретт закинув голову набік.
— Мій кузен, правильно?
— Так.
— Кровна рідня.
Бретт, здавалося, обдумував сказане.
— Бретте, тобі сподобалися дядько Джим і тітка Голлі?
— Вона мені подобається. Про нього поки що не можу сказати. Цей автомат. Він реально хороший, але…
Він нетерпляче труснув головою.
— Що не так з автоматом?
— Він так ним пишається! — пояснив Бретт. — Ну як дитина іграшкою. Хіба ж він не чудовий? І таке інше…
— Просто цей автомат у нього зовсім віднедавна, — сказала Чаріті. У ній почав клубочитися якийсь неоформлений страх, якось пов’язаний із Джо, з тим, що він говорив Бреттові, коли вони відходили вбік. — Деякі люди мають слабкість до нових речей. Коли вони його нарешті придбали, Голлі мені написала. Вона розповідала, що Джим мріяв про такий, коли ще був юнаком. Люди, дитинко… Багато людей купують різноманітні речі для того… гадаю, аби довести самим собі, що вони чогось досягли в житті. По-іншому це не можна пояснити. Зазвичай це речі, які вони хотіли мати, коли були бідні.
— Дядько Джим був бідним?
— Насправді я не знаю, — відповіла Чаріті, — але зараз вони точно не бідні.
— Я тільки хотів сказати, що він нічого для цього не зробив. Розумієш, що я маю на увазі? — Бретт пильно глянув на неї. — Він купив автомат за гроші, потім найняв людей, щоб його полагодили, тоді найняв інших людей, щоб його сюди привезти, а тепер так про нього розказує. Але ж він сам, розумієш… Він не… Ну, не знаю.
— Не доклав до цього власних рук?
Хоч її страх став дужчим, набувши чіткіших обрисів, проте голос залишався лагідним.
— Ага, саме це. Він купив автомат за гроші, але йому самому не треба було нічого робити…
— Нічого.
— Добре, нічого. Але зараз він так вихваляється, ніби… Ніби зробив усе власноруч.
— Він казав, що автомат — річ дуже делікатна. У ній складно розібратися.
— Тато дав би з ним раду, — категорично відрубав Бретт, і Чаріті почулося, як раптом із жахливим, глухим грюкотом зачиняються двері. Ось тільки ці двері були не в будинку, вони були в її серці. — Тато підрихтував би автомат, і він став би його.
— Бретте, — промовила Чаріті, і власний голос здався їй слабким і виправдальним. — Не всі ж уміють так добре лагодити й підрихтовувати, як твій тато.
— Так, я знаю, — відповів Бретт, усе ще оглядаючи кабінет, — але дядько Джим не повинен так хвалитися тільки тому, що в нього є гроші. Розумієш, оце вихваляння мене й задр… нервує.
Чаріті раптом розлютилася. Їй закортіло вхопити його за плечі і добряче струсонути. Схотілося закричати так, щоб правда нарешті дійшла до його мозку. Що гроші не впали йому з неба, що зазвичай вони дістаються людям завдяки наполегливості й силі волі, а воля — це основа характеру. Вона скаже Бреттові, що доки його батько опановував тонкощі професії механіка, цмулячи з рештою хлопців «Блек Лейбл» на купі старих, лисих шин за заправкою «Емерсонс Саноко» і розповідаючи масні анекдоти, Джим Брукс навчався в юридичному коледжі. Він день і ніч прів над книжками, аби скласти іспити, бо якщо ти складеш іспити, то отримаєш диплом. Диплом — це перепустка. Ти отримуєш право сісти на карусель. То, звісно, не означає, що ти зможеш дотягтися до заповітного кільця[63], але принаймні в тебе з’являється шанс спробувати.
— А тепер іди нагору і вкладайся спати, — спокійно промовила Чаріті. — Те, що ти думаєш про дядька Джима, нехай залишиться при тобі. Але… дай йому шанс, Бретте. Не засуджуй його тільки через це.
Вони якраз увійшли до вітальні, і вона махнула рукою в бік автомата.
— Не буду.
Вона попрямувала за Бреттом до кухні, де Голлі готувала какао для них чотирьох. Ґретхен і Джим-молодший давно вже спали.
— Ну що, поговорила з чоловіком? — поцікавилася Голлі.
— Ні. Напевне, пішов чесати язиком зі своїм друзякою, — відповіла Чаріті. — Зателефонуємо завтра.
— Хочеш какао, Бретте? — спитала Голлі.
— Так, будь ласка.
Чаріті дивилася, як Бретт сідає. Він поклав був лікоть на стіл, але одразу ж прибрав, згадавши, що це неввічливо. Серце сповнили така любов, надія і страх, що воно аж затіпалося.
«Час, — подумала вона. — Дай йому час і якусь перспективу. Якщо тиснутимеш, втратиш його назавжди».
Та хіба в неї був час? Усього тиждень — і він знову повернеться під вплив Джо. І навіть коли вона сиділа поруч із сином, дякуючи Голлі за чашку гарячого какао, у голові знову й знову крутилися думки про розлучення.
Уві сні прийшов Вік.
Він просто з’явився на доріжці, підійшов до «пінто» й відчинив дверцята. Вік був одягнений у свій найкращий, вугільно-сірий костюм-трійку. Коли він його вдягав, Донна завжди дражнила його, що він схожий на Джеррі Форда, тільки з волоссям. «Ходіть сюди, ви двоє, — покликав Вік, і на його обличчі заграла легка, лукава усмішка. — Час додому, поки вампіри не вийшли на волю».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Куджо», після закриття браузера.