Читати книгу - "Куджо"

Та за мить до стрибка Вік обернувся, наставивши на собаку палець. Умить шерсть Куджо стала мертвотно-білою, червоні запалені очі запали вглиб голови, ніби кульки в лунку. Морда відвалилась і розлетілася на шматки по дрібному гравію доріжки, ніби уламок чорного скла. За хвилину перед гаражем лишилася тільки купа розвіюваної вітром шерсті.

«Не хвилюйся, — втішав Вік уві сні. — Не хвилюйся через того старого собаку. Він — усього лише купа шерсті і більш нічого. Ти вже отримала пошту? Викинь з голови пса, скоро надійде пошта. Пошта — ось що важливо. Зрозуміла? Пошта…»

Голос Віка все віддалявся і слабшав, відлунюючи в якомусь довгому тунелі. І враз це був уже не сон, а тільки спогад про сон. Донна прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Вона плакала вві сні. Донна глянула на годинник, ледь розрізняючи циферблат: чверть на другу. Вона подивилася на Теда: він мирно спав, заклавши палець у рот.

«Не хвилюйся через собаку. Скоро надійде пошта. Пошта — ось що важливо».

І зненацька Донна збагнула, чому той пакунок, причеплений до поштової скриньки, не давав їй спокою. Розуміння пронизало її, ніби випущена підсвідомістю стріла. Думка, яку вона ніяк не могла вловити раніше. Мабуть, тому, що це було настільки очевидно, настільки просто, настільки елементарно, мій любий Ватсоне. Учора був понеділок, і пошту принесли вчасно. Пакунок від Дж. С. Вітні був яскравим тому доказом.

А сьогодні вівторок, і пошту принесуть знову.

По її ще вологих щоках покотилися сльози полегшення. Вона ледь стрималася, щоб не розтермосити Теда і сказати йому, що все буде гаразд, що найпізніше о другій годині дня, а ймовірніше, десь о десятій чи об одинадцятій — якщо пошта тут працює так само оперативно, як і в місті — це жахіття скінчиться.

Навіть якщо для Кемберів листів немає, листоноша все одно прийде. У цьому й полягала вся привабливість ідеї. У його роботу входить перевіряти, чи не піднято прапорець, котрий означає, що в скриньці є листи, призначені для відправлення. Тож йому доведеться піднятися сюди, зробивши свою останню зупинку на дорозі № 3, і сьогодні тут на нього чекатиме жінка, що мало не б’ється в істериці від полегшення.

Погляд Донни впав на коробку для обідів, і вона згадала про їжу. Згадала, як ретельно берегла запаси на випадок… Ну просто про всяк випадок. Зараз це вже не мало великого значення, хоча, швидше за все, Тед до ранку таки зголодніє. Вона доїла решту огірка. Огірки були Теду не особливо до вподоби. Донна з усмішкою подумала, що для нього це буде незвичайний сніданок: оливки, інжирне печиво і пара сосисок «Слім Джим».

Коли вона з хрускотом дожовувала останні скибочки огірка, їй спало на думку, що найдужче її налякали збіги. Саме через серію збігів, зовсім випадкову, але неймовірно схожу на свідому волю Провидіння, собака й здався їй таким моторошно рішучим, таким… зацикленим на бажанні дістати саме її. Вік поїхав на десять днів — збіг номер один. Вік зателефонував так рано — ось збіг номер два. Якби він не застав їх удома, то дзвонив би знову й знову, дивуючись, куди вони поділися. Третім збігом був той факт, що всі троє Кемберів, схоже, не збиралися повертатися додому щонайменше до завтра. Мати, батько й син. Усі поїхали. Але вони залишили собаку. О, так. Вони…

Несподівано в голові майнула нова, страшна думка, від якої її щелепи так і застигли з недожованою скибкою огірка. Донна спробувала відігнати цю думку, але вона поверталася. Думка ніяк не йшла з голови, тому що в ній була певна почварна логіка.

А якщо всі вони лежать мертві в гаражі?

Перед очима зразу ж зринула картинка. Видиво було хворобливо яскравим, як у тих снах, що іноді сняться в непевні години перед світанком. Три тіла валяються там, як неякісно зроблені іграшки. На посипаній тирсою підлозі видніють червоні плями. Припорошені очі втуплені в чорноту під стелею, де в’ються і цвірінькають стрижі. Одяг розшарпаний і погризений. Шматки…

«Це — божевілля, це…»

Можливо, першим він напав на хлопця. Двоє старших сидять у кухні. Або нашвидкуруч перепихаються нагорі. Чують крики. Кидаються в гараж…

(припини це, припини негайно!)

…кидаються в гараж, але хлопець уже мертвий. Собака перегриз йому горло. Вони не можуть прийти до тями після смерті сина — і тут з мороку вихоплюється сенбернар: давня, страхітлива машина для вбивства. Саме так, давнє чудовисько з’являється з мороку, скажене і кровожерливе. Спершу воно з гарчанням кидається на жінку. Чоловік намагається її захистити…

(ні, він би взяв пістолет або продірявив йому голову гайковим ключем чи ще чимось. І де машина? У них була машина. Вони поїхали на сімейний пікнік. Чуєш мене, на СІМЕЙНИЙ ПІКНІК? Поїхали машиною і залишили вантажівку)

Тоді чому ніхто не приходив годувати пса?

Логічність питання й була однією з причин її страху. Чому ніхто не приходив годувати пса? Бо коли ти збираєшся поїхати з дому на день або два, то обов’язково з кимось домовляєшся. Хтось годує твого собаку, а ти, у свою чергу, колись погодишся годувати його кота, рибок чи папугу. То де…

Собака раз у раз заходить у гараж.

Їсти?

«Ось і відповідь, — із полегшенням подумала Донна. — Він не знайшов нікого, хто б погодився годувати собаку, тож насипав йому їжі в гаражі. “Ґейнс Міл” чи ще чогось».

Та тут їй прийшла та сама думка, що мучила Джо Кембера на початку цього надзвичайно довгого дня. Великий пес строщить усе нараз, а потім ходитиме голодний. Тож коли вони зібралися кудись їхати, краще було б домовитися з друзями. А може, вони просто затрималися. Може, в них і справді було родинне свято, і Кембер набрався під зав’язку. Може, те, а може, се, а може, взагалі бозна-що.

Пес ходить туди їсти?

(і що ж він там їсть? «Ґейнс Міл»? Чи людятину?)

Донна виплюнула решту огірка в складені чашечкою долоні, відчуваючи, як шлунок скручується, бажаючи виштовхнути спожите. Донна спробувала перебороти нудоту силою волі, і оскільки вона могла бути дуже наполегливою, коли хотіла, їй це вдалося. Вони залишили собаці їсти й поїхали кудись на авто. Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, щоб це зрозуміти. «А щодо