Читати книгу - "Куджо"

Та образи смерті все норовили підкрастися знову. Найвиразніше вона бачила посипану тирсою закривавлену підлогу, що набула темного кольору домашньої кров’янки.

«Припини. Думай про пошту, якщо вже тобі конче про щось думати. Думай про завтра. Думай про безпеку».

Щось тихо черкнуло об бік «пінто».

Вона не хотіла дивитись, але була не в силі стриматися. Голова почала обертатися, ніби підкоряючись чиїмсь невидимим, проте сильним рукам. Вона чула, як на шиї хруснули сухожилля. За вікном стояв Куджо і дивився на неї. Його морда була менш ніж за шість дюймів від її обличчя. Їх розділяло тільки протиударне скло водійського віконця. Його червоні, каламутні очі зустрілися з її очима. Морда виглядала так, ніби на неї наклали забагато крему для гоління, а потім залишили підсихати.

Куджо посміхався.

Донна відчула, як у грудях зароджується крик і залізним ядром підкочує до горла. Вона чула його думки, чула, як він промовляє: «Я тебе дістану, дитинко. Я дістану тебе, маленька. Думай про листоношу, скільки влізе. Якщо треба, я вб’ю і його, так само як уже вбив усіх трьох Кемберів, як уб’ю тебе і твого сина. Пора вже звикати до цього. Пора…»

Крик наростав у її горлі. Він був живою істотою, що рвалася назовні. І тут на неї накотило все нараз: як Тед хотів пісяти і вона на кілька дюймів опустила скло, щоб він зміг зробити це через вікно, як вона постійно оглядалася, чи не з’явиться пес, як Тед довго не міг попісяти, і в неї аж занили руки, і той сон, і сцени смерті, а тепер ще й оце…

Собака усміхався до неї, він усміхався до неї, його звали Куджо, і його укус означав смерть.

Вона мусить закричати,

(але Тед)

інакше збожеволіє.

(спить)

Вона зціпила зуби, не даючи крикові вирватися назовні, так само як кілька хвилин тому зціпила їх перед нападом нудоти. Вона боротиметься і переможе. Нарешті серце забилося повільніше, і Донна зрозуміла, що найгірше позаду.

Вона посміхнулася Куджо, стиснувши кулаки і показуючи йому відразу обидва середні пальці. Вона притисла їх до трохи запітнілого від дихання собаки скла.

— Хер тобі, — прошепотіла Донна.

Через кілька нескінченно довгих хвилин собака опустився на всі чотири лапи і зник у гаражі.

Її думки рушили тим же темним шляхом.

(що він їсть у гаражі?)

А тоді вона з тріском зачинила двері десь у своїй голові.

Але заснути не вдасться ще дуже довго, а до світанку так далеко. Вона сиділа прямо, тремтячи і знову й знову повторюючи собі, що це смішно. Справді смішно думати, що собака — це якийсь воскреслий злий дух, який вирвався з Тедової шафи, і що він знає про ситуацію більше, ніж вона сама.

Вік різко прокинувся в цілковитій темряві. Дихання було прискорене, в горло ніби солі насипали. Серце шалено стукотіло в грудях. Вік був повністю дезорієнтований, настільки дезорієнтований, що на мить йому здалося, ніби він кудись провалюється. Довелося вхопитися за ліжко.

Він на секунду заплющив очі, намагаючись опанувати себе й зібрати думки докупи.

(ти в)

Розплющив очі, побачив вікно, нічний столик, лампу.

(в Бостоні, штат Массачусетс, в готелі «Ріц Карлтон»)

Він розслабився. Відшукавши точку опори, речі з заспокійливим клацанням стали на свої місця, і Вік дивувався, як міг бути таким розгубленим, почуватися таким розбалансованим, хай навіть на короткий час. Мабуть, це через нову обстановку. А ще цей кошмар.

Кошмар! Не те слово: це був кошмар над кошмарами. Пригадувалося, що подібні жахіття востаннє мучили його ще в роки ранньої юності, коли йому часто снилося падіння з висоти. Він намацав на столику дорожній будильник, схопив його обома руками і підніс майже до самих очей. Була за двадцять друга. На сусідньому ліжку тихенько похропував Роджер, і тепер, коли очі Віка призвичаїлися до темряви, він розгледів, що друг лежить навзнак, збивши простирадло на край ліжка. На ньому була абсурдного вигляду піжама, розшита маленькими жовтими університетськими прапорцями.

Вік спустив ноги з ліжка, тихо прослизнув у ванну і замкнув двері. Роджерові цигарки лежали коло умивальника, і він позичив одну. Йому вона була вкрай потрібна. Вік сів на унітаз і запалив, струшуючи попіл в умивальник.

Тривожний сон, сказала б Донна, і, Господь свідок, йому було через що тривожитися. Хоча коли він о пів на одинадцяту лягав у ліжко, настрій у нього був кращий, ніж весь останній тиждень. Після повернення до готелю Вік і Роджер ще з півгодини посиділи в барі, обсмоктуючи план вибачення з усіх боків, а тоді Роджер видобув із глибин свого великого, старезного гаманця, який він постійно тягав із собою, домашній номер Янсі Гаррінгтона, актора, що грав професора кашології.

— Перш ніж щось робити, треба дізнатися, чи він погодиться, — сказав Роджер. Він зняв слухавку і набрав номер Гаррінгтона, який жив у Вестпорті, штат Коннектикут. Вік просто не знав, чого очікувати. Якби потрібно було давати прогнози, Вік сказав би, що Гаррінгтона, напевне, доведеться вмовляти. Він був просто-таки прибитий історією з «Малиною» і ударом, якого вона завдала по його репутації.

На Віка й Роджера чекав приємний сюрприз. Гаррінгтон погодився миттєво. Він добре розумів стан справ і знав, що з професором кашології покінчено раз і назавжди. («Бідному старому профу настав капут», — похмуро промовив Гаррінгтон.) Та він вважав, що фінальний ролик допоможе поставити крапку в цій справі. Так би мовити, повернути все на круги свої.

— Блін! — вишкірився Роджер, поклавши слухавку. — Йому неабияк сподобалась ідея виступу під завісу. Небагатьом рекламним акторам випадає подібна нагода. Він би навіть сам заплатив за авіаквиток до Бостона, якби ми його попросили.

Тож Вік ліг до ліжка радісний і майже миттєво заснув. А потім — цей сон. Він стояв біля Тедової шафи й запевняв сина, що всередині нікого немає. «Зовсім нікого. Я доведу тобі це раз і назавжди», — сказав він Тедові. Вік відчинив двері шафи й побачив, що Тедові іграшки та одяг зникли. У шафі був дрімучий ліс: старі сосни та ялини впереміш із листяними деревами. На підлозі була підстилка з опалого листя й запашної глиці. Він поколупав землю носаком, бажаючи подивитися, чи не виявляться під низом пофарбовані дошки. Нічого такого там не було: під його ногами був лише чорний, родючий лісовий ґрунт.

Вік ступив у шафу, і двері за ним зачинилися. Нічого страшного не трапилося: довкола було достатньо світло. Він