Читати книгу - "Куджо"

відшукав стежку і рушив углиб лісу. Зненацька усвідомив, що на спині несе рюкзак, а при боці теліпається баклажка. Вік чув таємничий шелест вітру в кронах ялин і далекий пташиний спів. Сім років тому, ще задовго до «Ед Воркс», вони всі четверо ходили в похід в Аппалачі, і пейзаж із його сну значною мірою нагадував ту місцевість. Вони проводили там відпустку лише раз, надалі тримаючись морського узбережжя. Вік, Донна й Роджер тоді чудово провели час, тільки Алтея Брейкстоун терпіти не могла походи, а потім, на додачу до всього, ще й дістала серйозне отруєння сумахом, від якого шалено свербіло все тіло.

Перша частина сну була доволі приємна. Дивно, але його тішило те, що все це існує просто в Тедовій шафі. Тоді він вийшов на галявину і побачив… Та образ уже почав розпадатись, як буває зі снами, коли аналізуєш їх наяву.

По той бік галявини була гола сіра скеля, що здіймалася в небо на добрих тисячу футів[64]. Десь за двадцять футів[65] від землі була печера, хоча ні, для печери ця розколина була недостатньо глибокою. Це скидалося скоріше на нішу в скелі, яка мала пласке дно. Всередині ховалися Донна й Тед. Ховалися від якогось чудовиська, що силкувалося вилізти нагору, спершу вилізти нагору, а потім залізти в розколину. Дістати їх. Зжерти.

Це нагадувало сцену з першої версії «Кінг-Конга», де велетенська мавпа, пострушувавши з колоди всіх потенційних рятівників Фей Рей[66], намагається дістатися до останнього вцілілого хлопця. Але той забився в печеру, і Конг не може його звідти витягти.

Та чудовиськом із його сну була зовсім не гігантська мавпа. Це був… Хто? Дракон? Ні, нічого такого. Ніяких драконів, ніяких динозаврів чи тролів. Він не пам’ятав. Хай там що це було, воно не могло видертися нагору до Донни й Теда, тому просто чекало внизу біля їхнього сховку, як кіт, що зі страхітливою незворушністю чатує на мишу.

Вік кинувся вперед, і хоча поспішав щодуху, ніяк не міг наблизитися до іншого краю галявини. Він чув, як Донна кличе на допомогу, та коли намагався відгукнутись, слова завмирали в повітрі, не пролетівши й двох футів від його рота. Урешті-решт його помітив Тед.

«Вони не діють! — закричав Тед, і голос його був сповнений такого розпачу і безнадії, що Вікові аж живіт звело від страху. — Тату, слова проти чудовиськ не діють! Тату! Вони не діють і ніколи не діяли! Ти збрехав мені, тату! Збрехав!»

Він помчав іще швидше, але це було, ніби біжиш на біговій доріжці. Погляд упав на підніжжя тієї високої сірої скелі і Вік побачив купу старих кісток і вишкірених черепів. Деякі з них поросли зеленим мохом.

І прокинувся.

І все-таки, що то був за монстр?

Він просто не міг згадати. Увесь сон тепер здавався схожим на сцену, яку він спостерігав крізь перевернутий телескоп. Вік кинув цигарку в унітаз і спустив воду. Потім відкрутив кран в умивальнику, щоб змити попіл.

Вік помочився, вимкнув світло й повернувся до ліжка. Лягаючи, кинув погляд на телефон і несподівано відчув ірраціональне бажання зателефонувати додому.

Ірраціональне — це ще м’яко сказано. Було за десять хвилин друга. Він не тільки розбудить її своїм дзвінком, а ще й перелякає до смерті. Сни не слід тлумачити буквально, це знає кожен. Коли твій шлюб і кар’єра висять на волосині, воно й не дивно, що свідомість починає показувати ось такі невеселі коники.

І все ж таки: просто почути її голос і переконатися, що все гаразд…

Він відвернувся від телефону, збив подушку і рішуче заплющив очі.

«Зателефонуєш їй уранці, якщо вже тобі так припекло. Одразу ж після сніданку».

Він заспокоївся і невдовзі знову поринув у сон. Тепер йому вже нічого не снилося — а якщо й снилося, у свідомості це ніяк не відбилось. І коли у вівторок уранці продзвенів будильник, Вік геть забув про чудовисько на галявині. Залишився тільки невиразний спогад, наче він прокидався вночі. Того дня додому Вік не зателефонував.

Того вівторка Чаріті Кембер прокинулася рівно о п’ятій, також переживши коротку фазу дезорієнтації: замість дерев’яних стін — жовті шпалери, замість білих ситцевих фіранок — яскраво-зелені візерунчасті штори, замість широкого двоспального ліжка, що вже почало прогинатися посередині, було вузьке, односпальне.

Тоді Чаріті пригадала, що перебуває в Стретфорді, штат Коннектикут, і в ній розлилося радісне передчуття. Вона зможе цілий день розмовляти з сестрою, досхочу пригадувати старі часи, дізнатися, як та жила останні кілька років. А ще Голлі запропонувала поїхати до Бриджпорта, пройтися по крамницях.

Вона прокинулася на півтори години раніше, ніж зазвичай, і, мабуть, за добрі дві години до того, як у цьому домі почнеться якийсь рух. Але, як казала її мати, людина ніколи не спить добре на новому місці перші дві ночі, і це правда.

Чаріті лежала й прислухалась, і незабаром із тиші почали виділятися окремі неголосні звуки. Вона дивилася на вузьку смужку вранішнього світла, що пробивалася крізь напіврозсунуті штори: перші промені світанку, завжди такі бліді, тонкі й прозорі. Почувся скрип підлоги. Ранкове шаленство сойки. Проїхав перший потяг, що прямував до Вестпорта, Ґрінвіча і Нью-Йорка.

Підлога скрипнула вдруге.

І втретє.

То було не просто потріскування дощок. То були кроки.

Чаріті сіла в ліжку, обмотавши ковдру і простирадло навколо пояса своєї скромної рожевої нічної сорочки. Тепер кроки повільно віддалялися вниз сходами. Хода була легка. Босоніж або в шкарпетках. То Бретт. Коли живеш із людиною, починаєш розрізняти її кроки. Це була одна з тих загадкових речей, що приходять з роками, як відбиток листка на камені.

Вона відкинула ковдру, підвелася й рушила до дверей. Її кімната виходила в головний коридор, і вона ще встигла мигцем побачити, як маківка Бретта і його настовбурчений чубчик зникають унизу.

Вона попрямувала слідом.

Коли Чаріті дійшла до верхньої сходинки, Бретт уже рухався коридором, що вів через весь будинок до кухні. Вона відкрила була рот, щоб покликати його, але тут же закрила. Їй було незручно. Дім спав, і це був не її дім.

Щось у його позі, у тому, як він ішов… Але ж із того часу минуло кілька років.

Боса, вона швидко й нечутно спустилася сходами і рушила за Бреттом на кухню. На ньому були лише блакитні піжамні штани, їхні білі зав’язки звисали нижче від місця, де штанини роздвоювалися. Хоча була тільки-тільки середина літа, шкіра Бретта вже набула бронзового кольору. Він чорнявий, як