Читати книгу - "Куджо"

Спинившись на порозі, Чаріті вдивлялася в його профіль, облитий прозорим, блідим ранковим світлом. Він пробирався вздовж ряду шафок, що висіли над плитою, мийкою і робочою поверхнею. Її серце було сповнене замилування і страху водночас. «Він гарний, — подумала Чаріті. — Йому передалося все гарне, що будь-коли було в нас із Джо». Чаріті ніколи не могла забути цю мить. Вона дивилася на свого сина, одягненого в самі лише піжамні штани, і на мить невиразно відчула всю таємничість пори його дитинства, яке так скоро пролетить. Материнські очі милувалися стрункими вигинами його м’язів, контурами сідниць, чистими лініями ступень. Він був… сама досконалість.

Вона бачила все це так чітко, тому що Бретт спав. Дитиною він ходив уві сні. Це повторювалося разів із двадцять у період від чотирьох до восьми років. Урешті вона занепокоїлась і злякалася настільки, що без відома Джо вирішила проконсультуватися з доктором Ґрішемом. Чаріті не боялася, що Бретт втратить розум: усі, хто був із ним поруч, бачили, що він ріс тямущим і цілком нормальним хлопцем. Та її лякало те, що, перебуваючи в цьому дивному стані, він може нашкодити собі. Доктор Ґрішем сказав, що це малоймовірно і що більшість чудернацьких забобонів щодо сомнамбулізму з’явилась у людей під впливом дешевих, не підкріплених науковою базою кінофільмів.

— Про ходіння вві сні ми знаємо небагато, — пояснював лікар, — та все ж знаємо, що найчастіше воно буває в дітей, а не в дорослих. Взаємодія між тілом і розумом постійно зростає і міцнішає, місіс Кембер. Учені, котрі займалися дослідженнями в цій сфері, вважають, що сомнамбулізм спричиняється появою тимчасового і зовсім незначного дисбалансу між цими двома половинками людського «я».

— Щось на зразок болів під час прискореного росту? — непевно спитала Чаріті.

— Так, дуже подібно до цього, — з усмішкою відповів Ґрішем. Накресливши в блокноті параболу, він пояснив, що сомнамбулізм має досягти піку, тоді протриває ще деякий час і поступово піде на спад, а згодом і зовсім зникне.

Чаріті вийшла від лікаря, трохи заспокоївшись із приводу того, що Бретт може випасти з вікна чи вибігти на середину дороги. Та роз’яснення доктора Ґрішема до кінця її так і не переконали. Через тиждень вона привела Бретта. Тоді минув лише один чи два місяці від його шостого дня народження. Лікар провів повне обстеження і ніяких відхилень у розвитку не виявив. І справді, Ґрішем мав рацію. Останній випадок того, що Чаріті називала «нічними походами», трапився більш ніж два роки тому.

Останній — до сьогодні.

Бретт переходив від шафки до шафки, обережно зачиняючи дверцята, знімаючи накривки з каструльок і горщиків, перекладаючи кухонне начиння, банку з сухим молоком, ретельно поскладані рушники, перебираючи колекцію скляного посуду в стилі Великої депресії, яку Голлі ще не вкомплектувала. Його очі були розширені й порожні. У Чаріті аж мороз пішов по шкірі: вона була впевнена, що він бачить перед собою вміст інших шафок у якомусь іншому місці.

Чаріті відчула давній, майже забутий, безпомічний страх, що його відчувають усі батьки в перші роки життя дитини з усіма їх тривогами і маленькими сюрпризами: коли ріжуться зуби, висока температура, що піднімається як подарунок після щеплення, кашлюк, отит або оте, коли ні з того ні з сього починає кривавити рука або нога. «Про що він думає і де перебуває? — питала себе Чаріті. — І чому зараз, після двох спокійних років? Через нові обставини? Здавалося, його це анітрохи не пригнічувало. Принаймні досі».

Бретт відчинив останню шафку і дістав з неї овальний рожевий соусник. Поклав на стійку. Зробив рух, ніби дістаючи щось із повітря й висипаючи в соусник. Її руки раптом вкрилися гусячою шкірою. До неї дійшло, де він перебуває і що означає вся ця німа сцена. Це було частиною його щоденних домашніх обов’язків: він годував Куджо.

Мимоволі Чаріті ступила крок уперед і зупинилася. Вона не вірила в бабусині казки про те, що буде, коли сновиду раптом розбудити: про те, що душа може назавжди покинути тіло, що він може збожеволіти або померти. Для цього їй навіть не треба було доктора Ґрішема. Вона спеціально виписала книжку на цю тему з портлендської міської бібліотеки. Та навіть книжка не була їй потрібна. Це було питання здорового глузду: якщо сновиду розбудити, він просто прокинеться, не більше й не менше. Він може розплакатися, навіть впасти в легку істерику, але це просто реакція на тимчасову дезорієнтацію.

Та попри все вона ніколи не будила Бретта під час його нічних походів, тож не сміє робити цього й тепер. Здоровий глузд — це одне, а підсвідомі страхи — зовсім інше. А їй чомусь раптом стало дуже страшно. Що такого жахливого в тому, що Бретт уві сні годує свого собаку? З огляду на те, як він хвилювався за Куджо, це цілком природно.

Він схилився, тримаючи соусник перед собою. Білі зав’язки піжамних штанів тепер звисали перпендикулярно до чорно-червоного лінолеуму на підлозі. На обличчі повільно почало відображуватися горе. Бретт заговорив хрипким голосом, вимовляючи слова швидко й майже нерозбірливо, як це часто буває у сновид. Тон був безбарвний. Усі емоції ховалися всередині, в коконі сну, настільки яскравого, що він після двох спокійних років змусив Бретта знову взятися за стару звичку. У квапливих, вимовлених на одному подиху словах не було нічого особливо драматичного, та рука Чаріті все одно потяглася до горла. Шкіра була холодна-холодна.

— Куджо більше не голодний, — мовив Бретт із довгим зітханням. Він випростався, притискаючи соусник до грудей. — Ні, він уже не голодний, більше не голодний.

На якусь мить обоє застигли: Бретт — біля стійки, Чаріті — біля дверей. По його обличчю скотилась одна-єдина сльоза. Він поклав соусник на стійку і рушив до дверей. Очі були розплющені, але він байдуже ковзнув по ній поглядом, не помічаючи. Тоді зупинився, озирнувся.

— Подивись у бур’яні, — промовив він, звертаючись до когось невидимого.

Потім знову рушив до неї. Чаріті відступила, все ще тримаючи руку на горлі. Він швидко пройшов повз неї, нечутно ступаючи босими ногами, і попрямував коридором до сходів.

Чаріті повернулася, щоб рушити слідом, але згадала про соусник. Він самотньо стояв на порожній, прибраній звечора стійці, ніби головний акцент якоїсь химерної картини. Чаріті взяла соусник у руки, та він вислизнув із пальців. Вона й не зауважувала, що долоні змокли від поту. Чаріті підхопила соусник у повітрі, уявляючи, як він розбивається