Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Лице чужинця спотворив гнів.

— Ти… Ти сестру мою вкрав! — викрикнув він Чеславові й, мабуть, набравшись останніх сил, вчепився йому в горло, намагаючись задушити.

Чеслав, захищаючись, кілька разів чимдуж ударив його кулаком по голові. Хватка чужинця ослабла, руки випустили горло Чеслава, і він затих.

«Невже?.. Ні!.. Ні!..» — гуло в голові.

Убив чи ні?.. Але Великі тому свідки, вони все бачать, усе знають — зараз Чеслав не хотів його смерті.

— Не хотів! — прошепотів Чеслав, сили залишили його, і він знепритомнів.

Настала чорнота…

Що це?.. Темрява чи світло?.. Сутінки?.. А може, тіні?.. Чиї?.. Великих?.. Предків?.. Тих, котрих він ще застав, чи тих, про яких навіть не чув, так давно вони жили?.. А може, він уже сам зробився часточкою цих тіней? Розчинився, влився в їхню безліч, став складовою їхнього племені. Але чому ж тоді він почувається таким самотнім?

Тіні то наближалися, затягуючи його у свій безладний танок, то віддалялися від нього, поринаючи в глуху темряву. Темряву, від якої йшов такий крижаний, пронизливий холод… Як у найлютішу зиму… Невже й тут може бути холод?.. Або це лише здається?.. Усе здається?..

Раптом із цієї мерехтливої напівтемряви виринула… вовчиця!.. Вона неквапливо підійшла до нього й сторожко обнюхала… Обнюхала й заскавучала…

Звідки вона? Чи це її тінь? Чому він не боїться її?

Вовчиця терлася об нього, лащилася, зализувала йому рани. Такі болючі рани!.. А то вже й не вовчиця перед ним, а стара Мара. Її, немов поорана земля, покрите зморшками обличчя. І пронизливі очі… з блискавками. А може, то зовсім і не її, а… світляні очі вовчиці?

Але куди ж вони?..

Порив вітру підхопив його, немов загублену птахом пір’їнку, і поніс хтозна-куди, як колись у годину випробування, коли він був у череві Змія-Велеса. І знову, як тоді, повз нього дедалі швидше і швидше проносилися знайомі й ще не відомі йому місця, безліч подій, що зливалися в один хаотичний рух, хатини їхнього городища й чужих йому поселень і люди, люди, люди — його одноплемінники й чужинці.

Чеслав раптом зрозумів, що його політ не безцільний і та невідома сила, яка захопила його в це дійство, змушує тепер прагнути чогось певного. І ця сила — не що інше, як його власні воля й бажання. Гостре, нестерпне до болю бажання когось знайти, визначити, розрізнити серед безлічі, а ще більше відчути та розгледіти… обличчя… Того, хто зробився жахом для його племені і його особистим кревним ворогом. Але хто, хто цей один серед багатьох? Чому ніяк не виходить наздогнати його?..

Тепер він переслідував утікача серед дерев, каменів, прибережних заростей і лісових хащів. І встигав лише помітити, вловити тінь людини, що тікає. Людини, що позбавляє життя його родичів та одноплемінників. А може, і не людини, а посланого Великими на їхнє плем’я за якусь невідому їм провину зла? І якщо це так, то як знайти сили протистояти, щоб побороти це зло?.. І хто переслідує зараз це зло, — він сам чи його душа, що вирвалася на волю з його тлінного тіла?..

Де він?.. Що з ним?.. Куди він знову поринає?.. Чи хоче він цього?.. Незрозуміло чому й звідки народилася думка: «А чи не все одно?.. Однаково!..»

Він відчуває… Відчуває, як його поглинає спокій…

Але що це?.. Знову марево чи дійсність?.. Почала тріпотіти, то з’являючись, то зникаючи, світла пляма. Потім вона, збільшуючись та ще кілька разів мигнувши, набула сталості.

«Це я розплющив очі. А світло проривалося крізь вії, коли я намагався їх розплющити», — усвідомив Чеслав.

Над собою він побачив переплетення гілок із прив’ялим листям. Крізь них пробивалося денне світло. Напівзасохле листя ледь тріпотіло від вітру, що час од часу нагадував про себе.

«Може, тріпотіння цього листя видалося мені тінню? А може, я насправді побував у тих краях, звідки немає вороття?.. А може, я там і зараз?..»

Його увагу привернуло якесь слабке шарудіння. Поруч було щось… точніше — хтось… і живий. За мить з’явилося обличчя… Мари. Її очі уважно вдивлялися в нього.

«Знову марево?..»

— Отямився? — ворухнулися губи старої.

Лише згодом до Чеслава дійшов її голос, а ще пізніше став зрозумілий зміст сказаного. І це таки був голос Мари.

«Вона не тінь!..»

— Я йду… до предків, Маро?.. — поворухнув він губами, але сам не був певен, чи вимовив ці слова, бо не почув свого голосу.

Обличчя жінки залишалося напруженим і навіть суворим.

— Аякже!.. Не для того я тебе з материнської утроби вирізала, щоб тепер дати загинути, — пробурчала знахарка.

Чеслав хотів запитати стару про те, де він, але язик і губи не слухалися. Тоді він зрозумів, що в роті в нього пересохло від спраги.

— Пити… Дай… пити!.. — з неймовірним зусиллям попросив Чеслав.

Мара на якийсь час зникла, а потім з’явилася знову і, піднявши йому голову, піднесла до губ дерев’яний ківш із водою. Чеслав, зробивши кілька жадібних ковтків, поперхнувся й закашлявся. Кашель відгукнувся гострим болем у боці. Чеслав скривився.

— Тихіше, очманілий! Помаленьку пий! — незло прикрикнула на нього жінка.

Угамувавши спрагу й відчувши полегшення, він одразу запитав про найважливіше:

— Маро, де я?

Стара Мара поклала долоню йому на чоло, а забравши, похитала головою й, прицмокуючи язиком, відповіла:

— У лісі, звичайно, де ж тобі бути? — а помовчавши, додала: — Твоє щастя, що трава прибережна мені знадобилася. Весь запас скінчився. Брела уздовж річки, дивлюся: що за колоди на бережку валяються? Наблизилася — бачу: то зовсім і не колоди… Ось і знайшла вас, безпам’ятних та посічених. Гілками накрила, почала виходжувати. А то б так і згинули…

— Нас? — не зрозумів Чеслав.

— Угу… Лежали соколи, обійнявшись, як рідні, — кивнула Мара кудись убік.

Тільки тепер, повернувши голову в тім напрямку, куди вказала баба, Чеслав побачив, що він у курені не сам.

Неподалік від нього лежав… чужинець! Нерухомий, із заплющеними очима.

Тільки тепер, побачивши поруч із собою свого суперника, Чеслав згадав усе, що з ним трапилося напередодні, наче липуча завіса тіней спала йому з прозрілих очей.

«Брат Неждани!.. Та я ж його…»

— Навіщо ти його зі мною… поруч?..

Мара сердито звела брови й із суворим докором зиркнула на Чеслава.

— А що ж, він хіба не людський годованець?.. Йому ще гірше від тебе дісталося.

«Значить, живий…» — Чеслав відчув, як усередині його ослабла якась натягнута мотузка, що стискувала дихання.

— Маро, запитати хочу… Увижалося мені, наче в гарячці… Чи була тут… вовчиця? Була?..

Мара пильно подивилася на пораненого,