Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

— Звідки мені знати?.. Може, і була…

— Наче рани мені зализувала й… — Чеслав недоговорив, подумавши, що Мара вважатиме його слова за хворобливе марення.

Не дочекавшись продовження, Мара сказала сама:

— Рани твої не кровоточили майже… Не те, що в цього… — знову кивнула в бік чужинця. — Не знаю, чи й виживе. Ослаб і крові втратив багато…

Після цього стара налила з глиняного глечика в ківш якогось пійла, приготовленого з відомого лише їй зілля, і по черзі напоїла юнаків. Спершу розтиснула зуби безпам’ятному чужинцеві й влила йому, а потім дала випити Чеславові.

— Нехай через трави прийдуть до вас сили землі-матінки, Великої Макоші! — пробурмотіла стиха стара знахарка.

Випивши, Чеслав знову відчув, як накотила на нього втома, як повіки в непереборному бажанні спати поступово налилися й поважчали.

— Усе у волі Великих! Зараз для тебе спокій краще від зілля, хлопче, не протився йому, — голос Мари зробився якимось глухим і з кожним словом віддалявся від нього.

Чеслав же зовсім і не збирався пручатися його всеохопливому спокою, у нього все одно не було на це сил…

Упродовж кількох днів стара знахарка приходила до їхньої схованки. Давала пити якісь узвари з трав і коренів, промивала, а потім, заговорюючи хворість, вимазувала бурою маззю з дурманним духом їхні рани. Чеслав, незважаючи на важкі каліцтва, поступово набирався сил та одужував, а чужинець усе ще був між життям і смертю. Він часто метався в нестямі, викрикуючи якісь невиразні слова й погрози, а по ночах когось кликав зовсім ще по-дитячому.

Чеслав, незважаючи на всю свою ворожість до цього хлопця, напував його із залишеного Марою глечика, і той затихав. Оговтався за весь цей час він лише одного разу, на світанні. Порожніми очима поводив на всі боки, а потім, зупинивши погляд на Чеславові та, вочевидь, щось згадавши або усвідомивши, різко сіпнувся, скрикнув і знову пішов у своє неспокійне безпам’ятство.

Поступово, борючись із сумнівами, Чеслав усе-таки зміг примиритися з присутністю чужинця поруч. Їх немов зв’язала між собою невидима нитка. І не їхня спільна неміч була тою з’єднувальною ниткою, а викрадена Неждана. Тепер Чеслав розумів, що здалося йому таким знайомим в обличчі цього зайди, коли він побачив його вперше. Чужинець був схожий зі своєю сестрою, як бувають схожі діти, народжені від одних батьків. І тепер, дивлячись на майже непритомного брата, молодий мисливець згадував риси обличчя його сестри. І від цього серце його билося сильніше, а в душі розливався щемливий струмок смутку.

Одного дня, коли Чеслав уже міг над силу, але самостійно сідати, знахарка Мара, як звичайно, тихо виринула з найближчих кущів. Помітивши, що сили в парубка прибувають, жінка посміхнулася.

— Щось ти надто квітучий як на того, хто готовий був піти на зустріч із пращурами. Поїж, хлопче, — підморгнула Чеславові Мара й простягнула горщик із кашею.

Потім вона підійшла до другого юнака й оглянула його рани. Обличчя її стало стурбованим. Напоївши його зіллям, вона похитала головою і почала щось шепотіти, поклавши руку на його лице. Закінчивши, задумливо вимовила:

— А ось цей, якщо до наступного ранку жар не минеться й він не отямиться, то…

Чеслав відставив горщик.

— Невже навіть ти не спроможна допомогти, Маро?..

— Я що?.. Воля Великих!.. А я лише слабке знаряддя в їхніх всемогутніх руках, із яким вони дечим поділилися, — сказала, думаючи про щось своє, а потім, похопившись, злякано зиркнула на Чеслава. — Не чув ти цього. А я лише баба, що чимало пожила на цій землі та дечого навчилася від людей та звірів.

Чеслав знову подивувався недовірливості старої, але не дав взнаки. Напевно, надто сильними були в неї підстави боятися людей, приховуючи свої таємниці. Він хотів знову взятися до каші, та Мара зупинила:

— Не хотіла говорити тобі раніше, молодче, бо дуже вже ти слабкий був, але тепер, гадаю, можна…

Було щось у словах Мари таке, що змусило Чеслава затамувати подих.

— Брата твого, Ратибора, немає вже серед нас. Відійшов у городище до предків… — а помовчавши, жінка додала: — Убили його. Стрілою в спину.

«Стрілою в спину!» Чеслав так виразно відчув цю стрілу у своїй спині, що навіть сіпнувся від болю.

«Батько… Голуба… Ратибор…»

Чомусь перед очима сплив спогад, коли він зовсім ще хлоп’ям заблукав у лісі й від страху та розпачу заліз на дерево. З жахом, час від часу плачучи і ледь стримуючись, щоб не заревіти на всю силу, чекав він тоді, що ось-ось настане ніч і лютий звір прийде за ним і розірве на шматки. Але з’явився Ратибор, який увесь цей час шукав його в лісі. І Чеслав чітко пам’ятає, як брат, заспокоюючи, зняв його з дерева і як він, хлоп’я, вчепився в старшого й боявся відпустити його шию. І якими надійними тоді були для нього плечі не набагато старшого Ратибора. І яким рідним і надійним захистом був для нього брат.

«Батько… Ратибор… А тепер я залишився… сам».

— Коли? — тихо запитав він.

— Того самого дня, як ховали Голубу.

— Я ж бачив його того дня, розмовляв із ним… — усе ще не хотілося вірити Чеславові.

— А потім, видно, його й наздогнали… Болеслава з горя так і злягла. Дівчисько, що ти з лісу притяг, доглядає за нею… Справді наче прокляття над вашим Родом яке. І сам Даждьбог не дивиться у ваш бік, — сказала Мара, і самій їй зробилося моторошно від цих слів.

Коли Мара покинула їх, Чеслав упав у похмуре заціпеніння. Не хотілося нічого. Завмерти й сидіти так, наче холодний камінь, відгородившись від лісу, річки, вітру, почуттів і думок, які пекли груди, немов розпечене залізо. Але думки, пекучі думки все одно проникали, просочувалися у свідомість.

«Хто?.. Хто міг погубити Ратибора?»

Погляд Чеслава впав на чужинця, що лежав поряд.

«Він хоч і сказав, що нікого не порішив із нашого племені, але як йому вірити? А якщо це він Ратибора?.. Якщо він?!» — Чеслав готовий був придушити зайду і вже рвонувся в його бік, але рука не піднімалася на безпомічного.

«А якщо не він, то хто?! А батька?.. А Голубу?.. Чому Великі допустили це? Може, у тім є й моя провина?»

Так запитуючи себе й не знаходячи переконливої відповіді, Чеслав просидів решту дня й частину ночі майже нерухомо, поки сон не зморив його та не