Читати книгу - "Великий Мольн"

Отже, «Великий Мольн» — це ліричний роман, у якому захоплюють передусім яскраві, небуденні характери. Він написаний ще зовсім молодою людиною, яка добре пам'ятає роки власного юнацтва. Звідси у творі напрочуд достовірне змалювання шкільних буднів, хлоп'ячих турбот та розваг. І головне — розуміння психології підлітка, вміння переконливо показати процес становлення особистості, що розпочинав самостійне життя, відкидаючи дитячі фантазії, але зберігаючи безпосередність почуттів, жвавість відгуку на потреби людей. Звідси ж і прагнення письменника зробити оповідь цікавою. В романі панує пригодницька стихія, е таємниці, несподіванки, тобто те, що особливо затримує увагу юного читача. Але куди більше приваблюють нас пригоди душі і серця героїв, які кличуть до мужності н наполегливості в боротьбі за високу гуманістичну мрію.

Одержимість такою мрією Огюстена Мольна, героя роману, багато в чому нагадує палку вдачу персонажів романтичного мистецтва. Мабуть, не випадково одним із улюбленців Алена-Фурньє був його видатний співвітчизник, художник Ежен Делакруа. Сам дух сповнених героїки, сили, руху картин майстра-романтика присутній у гарячковій невгамовності Мольна-шукача. Цей дух відбився у цільності його натури, що не може вдовольнитись тихим плином безбарвного існування і здійснює прорив у царину романтичної фантазії. Так само незаперечний вплив Алена-Фурньє на творчу манеру іншого французького живописця — Камілла Коро. Але якщо враження від полотен Делакруа втілилося головним чином у духовній атмосфері, напрузі чуттєвого світу твору, то уважне вивчення праць визначного пейзажиста Коро залишило слід у тому, як тонко передає Ален-Фурньє багатство відтінків природи, її мінливість у різні пори року, як він одухотворює її н співвідносить її настрій з думками та почуттями героїв. Пейзаж стає важливим художнім засобом, що поглиблює аналіз психологічної драми, яку переживають Мольн та інші дійові особи роману.

В чому суть цієї драми? Перш за все у зіткненні непересічної особистості, що висуває великі вимоги до життя, з убогим середовищем, котре невмолимо гасить спалахи вільної душі, незалежного характеру. Якщо скористатися з відомого вислову Гюстава Флобера, можна сказати, що «сірому кольору плісені, де животіють мокриці» (мається на увазі власницька бездуховність обивателів), Ален-Фурньє протиставляє гарячі барви справжніх, живих почуттів, — дійової доброти, вірності у дружбі та коханні. Такими барвами змальований передусім образ Великого Мольна.

Цей юнак — незвичайний. Несхожість з іншими виявляється і в його зовнішності, і в його самозаглибленості, і в схильності до дивацтв. Саме незвичайність спочатку притягує до Мольна підлітків-школярів, яких вражає екзотичність його натури. Але вона ж згодом відштовхує дітей — надто вирізняється герой з-поміж звичайних сільських мешканців своїми пориваннями: вони незрозумілі і лякають обмежений розум своєю незбагненністю. По суті, Мольн чужий у своєму середовищі, і самотність його стає тим відчутнішою, чим більше охоплює його туга за недосяжною прекрасною мрією. Ця мрія уособлена в образі Загубленого Маєтку — до нього випадково потрапляє Мольн, там прилучається до казкових подій і зустрічається з коханням. Але залишивши Загублений Маєток, він, мов до зачарованого замку, не може до нього повернутися. І хоча пригода Мольна витлумачується цілком природно, додаючи до поетичної картини правдиві соціально-історичні деталі, образ Загубленого Маєтку набуває для хлопця символічного змісту. Це своєрідний острів краси у морі міщанської потворності, символ хисткого щастя і чистого кохання, яке зникає, осяявши життя юнака новим світлом. Мольн вирушає за романтичною мрією, прирікаючи себе на блукання у байдужому, ба навіть ворожому світі. На цьому шляху його чекають прикрі розчарування, але він по втрачає надії на нову зустріч з прекрасним. І вона відбувається — Мольн віднаходить повноту щастя у союзі з своєю обраницею. Однак це щастя скороминуще, ледь торкнувшися його, герой відмовляється від нього, гнаний внутрішнього тривогою, нездатний відчувати блаженство, коли інші страждають.

Така відраза до душевного комфорту може декому здатися смішною, декого навіть дратуватиме. Але слід взяти до уваги, що нещасливе розв'язання конфлікту було «запрограмоване» в історії перебування героя у Загубленому Маєтку. Воно закладене у невідповідності ілюзій Мольна реальному станові речей: адже він сам створює для себе перешкоди, шукаючи кохану десь далеко, в той час як вона була поряд. Нарешті, трагізм фіналу зумовлений самою дійсністю, яка не задовольняла ні героя, ні творця книги (один із критиків назвав роман «поетично перетвореною автобіографією» Алеиа-Фурньє). З неприйняття банальності навколишнього світу народжується бунт проти нього, що знаходить вираз саме у постійному русі, у незаспокоєності душі, в інтенсивності свіжих, природних, але дуже дивних для оточення почуттів.

Письменник прискіпливо досліджує розвиток особистості свого героя. У «Великому Мольні» слушно вбачають продовження плідної для французької літератури традиції у розкритті життєвого виховання молодої людини. Слідом за Стендалем і Мюссе, Бальзаком і Флобером митець дає свій варіант — варіант, що узагальнює досвід певної частини молоді початку XX століття. Випробування долею не стимулюють соціальну активність героя, проте загострюють розуміння ницості «звичайного» буття, підвищують вагу духовних цінностей, на які він спирається у своєму розв'язанні життєвих завдань. Простежуючи діалектику характеру Мольна, ми помічаємо, як міцніє в ньому опір егоїзмові та самозакоханості дрібного власника, як на передній план виступає жага корисної для людей справи. Йдучи за своєю зіркого, юнак шукає насамперед себе самого, вчиться узгоджувати емоції з розсудком. Поки що почуття беруть гору, в діях Мольна чимало імпульсивного, такого, що йде від непокірного, бунтівного духу. Навіть трагічний досвід, який швидко робить юнака дорослим і покладає на його плечі нову відповідальність, не зупиняє його мандрівки в пошуках свого людського покликання.

Напруженість внутрішнього життя Мольна, загальний позитивний напрямок його розвитку відтінюється долями інших персонажів роману. Історія Франца де Гале, який втрачає кохану дівчину й розігрує скорботно-блазнівську виставу у псевдоромантичному дусі, становить промовистий контраст з особистою драмою Мольна, що в ній незаперечна справжня, а не фальшива романтика. Поряд з театральними виявами досить-таки егоїстичного горя Франца особливо виразно розкривається безкорисливість Мольна, його відкритість чужим клопотам та бідам, його вірність дружньому обов'язку. Великого впливу індивідуальності Мольна зазнає і його товариш Франсуа, від імені якого ведеться оповідь. Лагідний, дещо кволий хлопець запалюється, зустрівшися з незвичайним явищем, яким є його старший друг. І Франсуа теж змінюється на наших очах, він також проходить школу життєвого змужніння. Він ніби повторює шлях Мольна, щоправда без його дивацьких віражів. Однак і він учиться цінувати дружбу, від споглядання переходить до активних дій, допомагаючи людям, до яких прив'язаний міцною юнацькою любов'ю. Можна вважати, що