Читати книгу - "Виховання почуттів"

болю, спричиненого їхнім розривом, доточувалося почуття власного безсилля. До того ж чесність Арну, що запропонував забезпечення під позичені гроші, образила його; Фредерік ладен був задушити його; і над Фредеріковим горем, неначе туман, витала свідомість власної підлості щодо свого друга. Він душився від сліз.

Делор'є йшов донизу вулицею Мучеників і обурено лаявся вголос: адже його проект, як повалений обеліск, здавався йому чимось надзвичайно високим. Він вважав, що його обікрали, що він зазнав великих збитків. Приязнь його до Фредеріка вмерла, і від того він відчував радість: це було йому за винагороду! Адвоката охопила ненависть до багатіїв. Він схилився до Сенекалевих поглядів і дав собі слово їм слугувати.

Тим часом Арну, зручно вмостившись у глибокому кріслі біля каміна, попивав чай, а Капітанша сиділа в нього на колінах.

Фредерік більше до них не ходив, а щоб відвернутися від своєї нещасливої пристрасті, взявся за перше, що йому спало на думку, і вирішив написати «Історію доби Відродження». Він безладно нагромадив у себе на столі праці гуманістів, філософів, поетів; він ходив у музеї естампів дивитися гравюри Марка Антонія; намагався збагнути Макіавеллі. Мало-помалу мирний труд заспокоїв його. Вникаючи у вивчення інших особистостей, він забував про свою — єдиний, мабуть, засіб не страждати від неї.

Якось, коли він зосереджено робив виписки, відчинилися двері, й слуга сказав, що прийшла пані Арну.

Це була вона! А чи сама? Ба ні! Вона тримала за руку маленького Ежена, а слідом ішла нянька в білому фартушку. Пані Арну сіла і, відкашлявшись, мовила:

— Давно ви не були в нас!

Фредерік не знаходив на те виправдання, і вона додала:

— Це все ваша делікатність!

Він спитав:

— Чому делікатність?

— А те, що ви зробили для Арну! — сказала вона.

Фредерік махнув рукою, мовляв «Що мені Арну! Це — для вас!»

Вона вирядила хлопчика з нянею погратися в вітальні. Вони обмінялися кількома словами про здоров'я, і розмова вичерпалась.

Вона була в коричневій шовковій сукні, такої барви, як іспанське вино, в чорному оксамитовому пальті, отороченому хутром куниці; так і хотілося погладити хутро рукою, а низько зібраного гладенького волосся торкнутися губами. Але якесь почуття непокоїло її, і, обернувшись до дверей, вона промовила:

— У вас трохи душно!

Фредерік із її погляду відгадав невисловлену думку.

— Даруйте, двері ж лише причинені.

— Ох, правда!

І вона всміхнулася, ніби кажучи: «Я нічого не боюсь».

Він одразу ж запитав, що її привело.

— Мій чоловік, — мовила вона із зусиллям, — просив мене зайти до вас, бо сам не наважується.

— Чому б то?

— Адже ви знайомі з паном Дамбрезом?

— Так, трошки!

Вона замовкла.

— Та все одно! А в чім річ?

І вона розказала, що позавчора Арну не зміг заплатити банкірові чотирьох тисяч згідно з векселями, котрі свого часу змусив її підписати. Вона кається, що наразила на ризик статки своїх дітей. Та все краще за ганьбу, і якщо Дамбрез припинить стягнення, то йому, звичайно, скоро все заплатять, бо вона збирається продати свій будиночок у Шартрі.

— Бідолашна жінка! — пробурмотів Фредерік. — Я поїду до нього! Можете покластися на мене!

— Дякую!

І вона встала, щоб іти.

— О, вам іще нема чого квапитись!

Вона, стоячи, розглядала монгольські стріли, що звисали з-під стелі, книжкові шафи, оправи книжок, письмове приладдя; вона підняла бронзову чашечку, в якій лежали пера; її підбори стукали по килиму. Вона вже кілька разів бувала у Фредеріка, але завжди з Арну. Тепер вони були самі-одні в його власнім домі — подія надзвичайна, майже любовна пригода.

Вона захотіла побачити його садочок; він запропонував їй руку, щоб піти показати свої володіння — ділянку на тридцять футів, зі всіх боків оточену будинками, оздоблену кущами по кутках і грядкою квітів посередині.

Був початок квітня. Листя бузку вже зазеленіло, довкола подихав свіжий вітерець, і щебетали пташки, чий спів переплітався з далеким дзеньканням, що линуло з каретної майстерні.

Фредерік приніс камінний совок, і, поки вони походжали пліч-о-пліч, хлопчик в алеї насипав купки піску.

Пані Арну гадала, що син не визначатиметься палкою уявою, але він ласкавої вдачі. Його сестрі, навпаки, притаманна якась вроджена стриманість, що інколи завдавала матері болю.

— Це минеться, — сказав Фредерік. — Не треба впадати у відчай.

Вона повторила:

— Не треба впадати у відчай!

Ця машинально повторена фраза видалась йому ніби намаганням підбадьорити його; він зірвав троянду, єдину в садочку.

— Чи пригадуєте… букетик троянд якось увечері в екіпажі?

Вона трохи зашарілася і тоном насмішкуватого жалю відповіла:

— Ох! Я тоді була дуже молода!

— А з цією, — тихим голосом вів далі Фредерік, — буде те саме?

Вона відказала, крутячи між пальців стебло, неначе нитку веретена:

— Ні! Я її збережу!

Вона кивком покликала няньку, що взяла малого на руки; виходячи на вулицю, вже на порозі, пані Арну понюхала квітку, схилила на плече голову й кинула погляд, ніжний, як поцілунок.

Вернувшись до себе в кабінет, він дивився на крісло, де вона сиділа, на речі, яких вона торкалася. Щось од неї залишилося тут і ширяло довкола нього. Ласка її присутності іще тривала.

«Отже, вона приходила сюди!» — сказав він подумки.

І на нього ринула хвиля безмежної ніжності.

Другого дня об одинадцятій годині він прийшов до пана Дамбреза. Вітали його в їдальні. Банкір снідав, сидячи навпроти дружини. Поруч неї була племінниця, по другий бік — таранкувата гувернантка-англійка.

Пан Дамбрез запросив свого молодого друга до столу, а коли він одмовився, спитав:

— Чим можу бути корисний? Я слухаю вас.

Фредерік, ніби збайдужа, зізнався, що приїхав клопотатися про такого собі Арну.

— Ага, ага! Колишній торговець картинами, — беззвучно засміявся банкір, оголюючи ясна. — За нього якось ручався Удрі; вони щось тепер не помирилися.

І він почав переглядати листи й газети, що лежали біля його куверта.

Слугували два лакеї, безгучно ступаючи по паркету; і висота кімнати з трьома вишитими портьєрами та двома басейнами з білого мармуру, блиск конфорок, розміщення страв, навіть складки накрохмалених серветок, — уся ця пишнота й достаток становили в очах Фредеріка великий контраст із другим сніданком — у Арну. Він не насмілювався переривати пана Дамбреза.

Господиня помітила його зніяковіння.

— Ви іноді бачите нашого друга Мартінона?

— Він прийде сьогодні ввечері, — жваво мовила дівчина.

— А, ти вже знаєш? — спитала тітка, зупинивши на ній холодний погляд.

Тут один із лакеїв нахилився до її вуха і щось прошепотів.

— Дитино моя, твоя швачка!.. Міс Джон!

І покірна гувернантка зникла зі своєю вихованкою.

Пан Дамбрез, потривожений совганням стільців, запитав, що сталося.

— Прийшла пані Режембар.

— Що? Режембар? Це