Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

але і мав з нею «денные и нощные конференции» (Орлик). Зрозуміло, що пліткарі одразу ж почали говорити про можливий роман удівця-гетьмана з чарівною вдовою-княгинею (схоже, сам Іван Степанович був зовсім не проти подібних пліток). Навіть відомий український православний ієрарх та інтриган Феофан Прокопович був певен, що гетьман і княгиня скоро одружаться – пані Дольська надіслала гетьманові коштовну білизну і капелу музикантів у подарунок. Хоча не можна виключати і певні обопільні симпатії, але все ж зустрічі гетьмана і княгині, схоже, були зовсім не побаченнями закоханих, а переговорами двох досвідчених політиків із непоганими навичками розвідників-конспіраторів (зрештою, правду знали тільки самі гетьман і княгиня, яка пережила Івана Степановича лише на два роки, померши у Львові 1711 року). Схоже, спочатку Анна Дольська намагалася переконати гетьмана, аби він вплинув на Петра з метою «царскому величеству восприять Станислава в свою протекцию» (!), і лише згодом, коли Мазепа повернувся до Києва, надіслала до нього шифрованого листа (ще на Волині гетьман і княгиня обмінялися шифрувальним ключем) з пропозицією стати на бік Станіслава, обіцяючи «всех желаний своих… неотрицателного исполнения… ассекурацию Станислава и гваранцию короля Шведского».

Отже, своїми таємними переговорами гетьман Мазепа в цей період намагався, не зв'язуючи себе якимись конкретними обіцянками, досягти хоча б можливості політичного вибору, продовжуючи грати роль «найвірнішого слуги царя».

Але якими ж були плани гетьмана Мазепи на випадок поразки Петра Великого? За припущеннями, висловленими українським істориком Д. Дорошенком, «гетьман Мазепа, завівши переговори зі Станіславом Лещинським, справді мав на меті утворення федерації з Польщею (або принаймні принаджував Станіслава можливістю такої федерації), але коли з'ясувалась слабкість Станіслава і замість нього на Україну прийшов сам Карл, Мазепа вирішив укладати угоду з ним». Отже, на думку Дорошенка, первісний задум українського гетьмана можна визначити як вихід з-під влади Петра І і входження (зі статусом Великого князівства Руського, добре знаного з часів Виговського) до складу Речі Посполитої з метою подальшого співіснування в рамках однієї держави. Цю гіпотезу ніби-то підтверджують і слова з доносу Кочубея про те, що Мазепа «хвалил Выговского и Брюховецкого» і читав разом зі старшиною знаменитий Гадяцький договір 1658 року, узятий з бібліотеки Києво-Печерської лаври. Щоправда, краще обізнаний в тих самих справах Пилип Орлик зазначає, що «пакта Гадяцкіе» читали самі полковники та генеральна старшина без гетьмана, «а того [Мазепи] в деле никогда не было, понеже он, Мазепа, внутрених своих мыслей и намерений никому не являл».

Одначе ми маемо докази, хай і непрямі, того, що гетьман Мазепа з самого початку не вважав за потрібне реально співіснувати з Польщею в рамках однієї держави і що не на ослаблену Польщу слід було покладатися.

Недаремно ж ще в 1704 році український гетьман говорив французькому послу Балюзу про скорий занепад Речі Посполитої в майбутньому. Він виявився правим – відкрита боротьба шляхетських угруповань, відсутність сильної центральної влади та іноземні втручання зрештою привели шляхетську республіку до загибелі вже наприкінці того самого XVIII століття.

Окрім того, Іван Мазепа, який завжди прагнув встановити політичний режим, що спирався б на міцну автократичну владу гетьмана, не міг не розуміти, що в рамках політичного устрою Речі Посполитої гетьманські прерогативи були б навіть вужчими у порівнянні з правами старшинської еліти, ніж за умов підвладного Москві гетьманату. Знав він і про непопулярність ідеї союзу з Польщею серед значної частини звичайних мешканців Гетьманщини. Враховуючи все це, більш обґрунтованою здається думка О. Оглобліна, Т. Мацькова та деяких інших українських вчених, які вважають будь-які політичні комбінації гетьмана Мазепи щодо Польщі майстерними тактичними ходами, спрямованими передусім на встановлення контактів (спочатку за посередництвом Станіслава Лещи нського) зі Швецією, могутньою у військовому відношенні державою, що в силу свого географічного розташування не мала територіальних претензій до України і об'єктивно могла посприяти Україні стати «неутральною», «виделною» (тобто незалежною, окремою) державою.

Досвід укладення угод саме зі Швецією українські дипломати початку XVIII століття мали. Недаремно емі-гранти-автори «Пактів і конституцій законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 рік) писали: «Ось так він [Мазепа] пішов по слідах свого попередника, найвідваж-нішого святої пам'яті Гетьмана Богдана Хмельницького, який… вступив в союз з найяснішим королем Швеції, дідом його священної королівської величності Карлом X». І Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа були добре обізнані з середньовічною політичною думкою, враховуючи відомий принцип, сформульований Ніколо Макіавеллі: найкращим союзником (на певний час) є володар сильної, але віддаленої держави. Флорентійський мислитель ілюстрував свій постулат за допомогою прикладів: союзу Чезаре Борджіа з Людовіком XII Французьким тощо. До речі, політичні умови діяльності Борджіа були дещо схожими з українськими реаліями кінця XVII – початку XVIII століття: роздробленість країни, постійні іноземні втручання, напружена боротьба за владу політичних лідерів та груп.

Але якими б не були політичні плани Мазепи, на різних етапах його діяльності вони, вочевидь, мали коригуватися з урахуванням конкретних подій, змін в міжнародній ситуації. У січні 1706 року Карл XII зумів блокувати в районі Гродно 40-тисячну російську армію, на допомогу обложеним Петро І направив козаків Мазепи, а Август II – саксонську армію генерала Шуленбурга, яка була 2 лютого розгромлена під Фрауштадтом шведським корпусом Рен-шильда. Козаки Мазепи ще не дійшли до Гродно, коли російська армія вирвалася з міста і відступила в Україну, якій, здавалося, загрожувало шведське вторгнення. Тим часом армія Карл а XII винищувала ворожі гарнізони в Литві і Білорусії (значних втрат зазнали тут козаки Миргородського, Переяславського і Стародубського полків, що обороняли міста Несвіж та Ляховичі). При обороні першого загинув стародубський полковник М. Миклашев-ський, при обороні другого переяславський полковник І. Мирович потрапив у полон. Але шведи пішли не в Україну, а в Саксонію: Карл вирішив остаточно покінчити з союзником Петра, що йому частково вдалося – 13 жовтня 1706 року Август II уклав зі шведами сепаратний Альтранштадтський мир і зрікся польської корони, залишивши свого союзника – Росію – в критичному стані. Карл XII використав багату Саксонію як оперативну базу для підготовки останнього рішучого удару по Росії.

Тим часом Мазепа, листування якого з.Анною Дольською на певний час перервалося, намагався виявити, як козацька старшина поставиться до можливого союзу з Польщею та Швецією у випадку поразки Росії, одночасно намагаючись повністю не розкривати своїх планів нікому (навіть вірному генеральному писареві Пилипу Орлику). Загалом така поведінка була зрозумілою і правильною – надто частими були доноси представників різних верств населення на свого гетьмана, і їхня нейтралізація коштувала Мазепі великих зусиль і коштів. Виявилося, що старшина зовсім не проти спробувати визволитися з-під влади Москви, але все одно