Читати книгу - "Quo vadis"

про спасіння заблуканих у темряві. Голови, піднесені догори, здавалося, бачать когось ген високо, а руки кличуть його, аби спустився. Коли пісня стихла, настала хвилина очікування, такого напруженого, що й Вініцій, і його супутники мимоволі почали поглядати на зорі, ніби побоюючись, що станеться щось незвичайне і що хтось насправді спуститься. Вініцій у Малій Азії, в Єгипті і в самім Римі бачив чимало різноманітних храмів, познайомився з багатьма віруваннями й чув багато пісень, проте лише тут уперше побачив людей, які закликали божество піснями не тому, що хотіли виконати усталений ритуал, але з-під серця, з такою справжньою за ним тугою, яка може бути тільки в дітей за батьком або за матір'ю. Треба було бути сліпим, аби не бачити, що ці люди не лише хотіли свого бога, але його всією душею любили, а цього Вініцій не бачив досі ні в якому краю, ні в яких обрядах, ні в якому храмі, в Римі ж бо і в Греції ті, хто ще шанував богів, чинили це, щоб отримати собі їхню допомогу або зі страху, але нікому не спадало навіть на думку їх любити.

Хоча думки Вініція були зайняті Лігією, а увага вся спрямована на пошуки її серед натовпу, він все ж не міг не бачити того дивного і надзвичайного, що діялося коло нього. Тим часом додано кілька смолоскипів на вогнище, що залило червоним світлом цвинтар і потьмарило блиск ліхтарів, у ту ж хвилину з гіпогею вийшов старий у плащі з каптуром, але з непокритою головою, й піднявся на камінь, який лежав поблизу вогнища.

Натовп гойднувся. Голоси біля Вініція зашепотіли: «Петро! Петро!..» Деякі опустилися навколішки, інші простягали до нього руки. Настала така глибока тиша, що чути було падіння кожної жаринки зі смолоскипів, віддалений стук коліс на Номентанській дорозі й шум вітру в кронах кількох піній, які росли біля цвинтаря.

Хілон наблизився до Вініція і прошепотів:

– Це він! Перший учень Христа, рибалка!

Старий же підніс руки догори і перехрестив усіх присутніх, а вони упали навколішки. Супутники Вініція й він сам, аби себе не виказати, наслідували їхній приклад. Молодик іще не міг наразі розібратись у своїх враженнях, бо здавалося йому, що та постать, яку бачив перед собою, і доволі простецька, і надзвичайна, більше того, що та надзвичайність випливала, власне, із простоти. Старий не мав ані митри на голові, ні дубового вінка на скронях, ані пальмової гілки в руці, ні золотої таблиці на грудях, ані шат, усіяних зірками чи білосніжних, словом, ніяких таких ознак, що їх мали жерці східні, єгипетські, грецькі або римські фламіни. І знову вразила Вініція та ж сама відмінність, яку відчув, слухаючи спів християнський, бо і цей «рибалка» видався йому не якимось архіжерцем, вправним у церемоніях, а зовсім ніби простим чоловіком похилого віку, безмірно шановним свідком, який прийшов іздалеку, аби розповісти про якусь істину, що її бачив, до якої торкався, в яку увірував, як вірять в очевидне, і полюбив тому, що увірував. Була також у його обличчі така сила переконання, яка притаманна самій істині. І Вініцій, що як скептик не хотів піддаватися його зачаруванню, піддався все-таки якійсь гарячковій цікавості, що ж вимовлять уста цього соратника таємничого «Христа» і в чому полягає вчення, що його сповідують Лігія та Помпонія Грецина.

Тим часом Петро почав говорити. Спершу він говорив як батько, що напучує дітей і навчає їх, як мають жити. Він наказував їм, аби зреклися багатства й розкоші, полюбили ж бідність, чистоту звичаїв, істину, щоби терпляче переносили кривди й переслідування, корилися вищестоящим і владі, уникали зради, облуди та обмови і, нарешті, щоби подавали приклад і одне одному між собою, й навіть язичникам. Вініція, для якого добрим було тільки те, що могло йому повернути Лігію, а поганим усе, що ставало між ними перешкодою, зачепили й розгнівили деякі з тих порад, бо здалося йому, що, звеличуючи чистоту й боротьбу з пристрастями, старий сміє тим самим не тільки засуджувати його любов, але підбурює Лігію проти нього й утверджує її спротив. Зрозумів: якщо вона серед присутніх і слухає ці слова та бере їх до серця, то в цю хвилину мусить думати про нього як про ворога того вчення та негідника. Від цієї думки охопила його злість: «Що ж нового я почув? – мовив він сам собі. – Й оце таке таємниче вчення? Кожний це знає, кожний це чув, адже бідність і обмеження потреб проповідують кініки, а доброчесність звеличував і Сократ, як ознаку стару й добру; адже перший-ліпший стоїк, навіть такий собі Сенека, в якого п'ятсот столів із лимонного дерева, славить поміркованість, радить бути правдивим, терплячим до мінливості долі, мати стійкість у нещастях – і все це начебто залежане зерно, яке їдять миші, люди ж їсти не хочуть, тому що від часу воно зіпріло». І разом із гнівом пережив ніби відчуття розчарування – сподівався ж бо відкриття якихось незнаних, чародійських таємниць, принаймні припускав: почує якогось ритора, що здивує своїм красномовством, тим часом чув самі лише прості слова, позбавлені всяких прикрас. Дивувала його тільки ця тиша й ця зосередженість, із якою натовп слухав. А старий мовив далі до тих заслуханих людей, що вони мають бути добрими, смиренними, справедливими, бідними та праведними не для того, аби за життя мати спокій, але щоб по смерті жити вічно у Христі, жити в такій веселості, в такій славі, розквіті й радості, яких на землі ніхто ніколи не удостоївся.

І тут Вініцій, хоча був налаштований за хвилину до цього вороже, не міг не зауважити, що є все-таки розбіжність між повчаннями старого й тим, що говорили кініки, стоїки або інші філософи, – ці ж бо доброчесність радили як річ єдино розумну й практичну в житті, він же обіцяв за неї безсмертя, і не якесь там жалюгідне безсмертя в підземному царстві, в нудьзі, марноті, пустці, а безсмертя чудове, де люди майже рівні богам. Говорив про нього, як про річ цілком певну, отже при такій вірі доброчесність набирала ціни безмежної, а злигодні життя здавалися чимось нечувано мізерним, бо перестраждати хвилину заради вічного щастя – зовсім інше, ніж страждати тільки тому, що це природна річ. Але старий говорив далі, що доброчесність та істину треба любити для них самих, бо найвищим предвічним благом і предвічною доброчесністю є Бог; хто любить їх, той любить Бога й через це сам стає його улюбленим дитям. Вініцій не розумів того добре,