Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

джинсовому костюмі), самотою соваючись містом, мала щастя побачити біля Золотих Воріт колишню приятельку. Та вийшла з новенького «Polo», яким кермувала, а слідом за нею випорснули хлопці — пикаті, опецькуваті, гарно зодягнені. Тетяна — вичесана, в блискучій парчевій сукні, черевата (вочевидь, вагітна) погупала за ними в недешеве кафе біля входу в метро.

«Зажирів Химич на Сашковій частці і Сашкових грошах, — дивлячись їй услід, з ненавистю подумала Вікторія. — Сяє, наче люстра в Палаці «Україна». Тетяна — гладка, вдоволена — скаржилася повсякчас, що не справляється з двома бешкетниками, що грошей бракує. Видко, має служницю, раз вирішила завести третього… Такі баби, як вона, — чорнороті, товстокорі, не бояться ні Білої Пані, ні чорта лисого. Діти з них вихоплюються, як корки з шампанського…»

— Як поживаєш?

«Рік не телефонувала, аж раптом… Згадала про шашлики. До чого б це?» — подумала Вікторія і процідила: — Добре.

— Щось чувати… про Сашка?

— З ним все гаразд!

— Справді?

— Ага! Вчора купила кагор. Зараз готую обід. Виглядаю його.

— Він… дзвонив?

— Ще ні. Але скоро подзвонить! — бадьоренько запевнила співрозмовницю Вікторія.

Тій наче кляп у рот засунули.

«Метикує: чи я не в собі, чи глузую з неї», — подумала Вікторія і несамохіть хихикнула.

— Віко, ти чуєш мене? — стурбовано, щоб не сказати злякано, запитала Тетяна.

— Чую, чую.

— Піди в церкву.

— В церкву? — зчудувалася Вікторія. Кілька років тому вона відстояла з Сашком і Химичем всеношну в Володимирському соборі (вперше і востаннє, бо дійство не справило на неї благодатного враження, не підкорило, не схвилювало. Вона з прихованою іронією розглядала тілистих, як Химич, наряджених в парчу (як Тетяна) священиків, які то виспівували, то глаголили щось зрозуміле лише їм, і думала, що, спостерігаючи за цим «концертом», Отець небесний скрушно похитує головою, тому що слугувати Йому треба повсякчас: добрими, людяними вчинками, а не підлабузництвом. Було б краще, якби отці скинули з себе пропахлі ладаном убори і вийшли до жебраків, що юрмляться під храмом, і запропонували віруючим поділитися з ними пасками-ковбасками, або, замість хвалебного гундосіння, заснували сиротинець чи притулок для самотніх стариків.

Відтак, відмовилася (перед Сашком і Химичем) просити благословення в молодого священика:

— Чому я маю цілувати ручку якогось хлопчиська і називати його «отцем»? Який він отець? Такий самий чоловік, як я. Тільки й того, що, на відміну від мене, вголос проказує малозрозумілі речення, а я звертаюся до Творця пошепки, своїми, вистражданими словами.

Тоді і Химич, і Тетяна, які пішли на всенощну, бо Сашко намовив, притакливо покивували їй, а тепер…

— Навіщо?

— Помолися за нього…

«Господи! Невже вони справді вбили Сашка?» — злякалася Вікторія і, затинаючись, промимрила:

— Як за мерт-вого?

— Чому? Помолися, як за живого. Піди на могилку малої. Вона ж, наче, у цей день… відійшла.

«Що їй до того?» — подумала Вікторія і запитала ущипливо:

— Відколи ти стала святенницею, Тетяно?

— Відтоді, Віко, як Сашко… пропав. Подумалося мені, що з моїм також може статися щось таке… Бо де гроші — там диявол. Окрім того… Я вже немолода, а мені народжувати… Лячно якось. Не за себе — ні! Химич ще… як бугай. Приведе якусь… і пропали діти…

«Може, Химич справді непричетний», — вперше засумнівалася Вікторія і попрощалася з Тетяною майже тепло, як з подругою.

Подумала: «Треба сходити на могилку, виполоти бур’ян, щоб Сашко, повернувшись, не закинув мені, що я геть нечула», — й похапцем одягнувшись, рушила на кладовище, але не через територію пологового будинку, а в обхід, бо й досі боялася тієї вузенької стежки, якою ходить Біла Пані. Зазирнула у відчинену навстіж капличку і, переконавшись, що нікого не відспівують, увійшла в напівморок, що відгонив ладаном, уривчастим диханням свічок і ще чимось… специфічним, нецерковним. Може, душами — хлорованими, підтруєними ліками, які чекали тут відправлення в небуття, а може, просто гнилим листям.

Купила в схожої на ворону бабульки, що куняла за столиком, де був розкладений церковний крам, дві свічки і помаленьку підкралася до ікони Богоматері. Проказала стиха:

— Царице Небесна! Поверни мені чоловіка — живого й здорового!

Хотіла розповісти Матері про свої страждання, але здалося їй, що Вона зорить на неї з осудом… бо в Неї дитя, а в молільниці — лише свічки. Шепнула: «Вибач», — і позадкувала до виходу, подумки виправдовуючись: «Я старалася, терпіла, проте… не судилося…» Купила під капличкою у якоїсь молодиці букетик нарцисів і подалася, оминаючи свіжі, ще не впорядковані могили, на старе кладовище, до старого дуба.

А там…

Акурат на тому місці, де була могилка немовляти, випинається пам’ятник з гранітної крихти, поблискують дві крамні свічки у футляриках — жовтому й червоному, а перед ними — білява жінка… в чорному плащі й вишуканому чорному капелюшку. Склала навхрест руки на грудях і молиться самозабутньо, з заплющеними очима…

«Директор (сволота!) перепродав наше місце, й когось поховали, а мою дитину викинули на смітник!» — обурилася Вікторія і метнулася до могили:

— Та що ж це таке?! Тут була могилка моєї доні! Яке ви мали право?! Хто вам дозволив?!

Жінка розплющила очі — великі, карі й, зарум’янившись, мовила м’яким, приємним голосом:

— Ви помиляєтесь. Тут не було поховання. Була поросла бур’яном діляночка, яку Сашко придбав за кілька років перед смертю. Якби копачі натрапили на чиюсь труну, вони сказали б мені про це.

— Сашко? — перепитала Вікторія і кинула погляд на пам’ятник — сіро-буру брилу, увінчану латунним хрестом. А там… — фотознімок Сашка на фаянсі, а під ним напис золотом: «Решетняк Олександр Петрович. Нар. 20.V.1966 р. — помер 28.V.2006 р.»

— Господи! — насилу вичавила з себе Вікторія і вхопилася обіруч за ковану огорожу, щоб не впасти. — Це ж Сашко! Мій чоловік!

— Ви помиляєтеся! — чемно, але твердо промовила жінка. — Це могила мого брата. Він не мав дружини. Помер, як