Читати книгу - "Таврований"

На столі стояла гасова лампа, яку начальник штабу з одного боку прикрив від Ковпака і Руднєва газетою. Щоб світло не било в очі.

— Не думав, що ти такий ніжний, Сидір, — миролюбно промовив Григорій Якович.

— Кинь свою писанину. Лягай, — встав Ковпак, закриваючи очі від світла.

Григорій Якович відірвав погляд від стола, насунув окуляри на лоб, так що вони зайняли місце залисин, промовив:

— Цю писанину, як ти сказав, колись історики вивчатимуть.

Ковпак схилився з нар, нишпорив під ними рукою.

— Де ж той чобіт? Зараз огрію… Ото буде історія.

Семен Васильович прокинувся, виліз з-під шинелі, невдоволено закліпав темними очима.

— Може вам по окремій кімнаті виділити? Щоб як у тещі. Ліжко з периною.

Базима склав руки на грудях, беззвучно засміявся так, що затряслося все його худе, моложаве тіло, знову сповзли на перенісся окуляри.

— А білосніжні простирадла забув? — Запитав у Руднєва.

— Не Дали поспати, — сунув ноги в халяви кирзових чобіт Ковпак.

Він, крекчучи, підвівся з нар. Відразу ж підійшов до столу, де лежав кисет, і почав крутити цигарку. Глибоко затягнувшись, вимовив:

— Раз встали, давайте хоч чайком побалуємось.

Присів поруч з Базимою, який вже прибрав свій зошит і згортав карту.

— Семене, шо сидиш? Ти з нас молодший. Підігрій кип’ятку.

Семен Васильович встав з нар. Тут же відшукав портсигар. Вийняв цигарку, постукав порожнім кінцем по столу, потім продув її. Прикурив від лампи. Взяв алюмінієвий чайник, налив кілька кухлів води. Поставив на плиту. Відкрив грубку.

Вогонь там вже погас. Тліло кілька полін. Руднєв дістав з підлоги декілька полін, закидав у грубку. Незабаром там розгорілося полум'я, від чавунної плити пішло тепло. Вода в чайнику засичала.

Чоловіки поставили на стіл алюмінієві кружки. Насипали туди з трофейної пачки заварку.

Пили вприкуску з рафінадом, який Базима розбивав осколком снаряда. Сидір Артемович взяв біля труби із грубки кілька сухариків чорного хліба. Занурив сухарик у чай і обережно поклав у рот.

— Кляті, не дають поїсти. Вся щелепа болить.

— Мене теж зуби достають, — не втримався Григорій Якович.

— Зима насувається невідворотно, хоч ми намагаємося її не помічати, — втрутився в розмову Руднєв.

— Не помічаємо похолодань, а до зими треба готуватися серйозно, — зауважив Григорій Якович. — Щоб не застала нас зненацька.

— Головне, харчування заготовити, — дрібними ковтками пив чай Ковпак. — Сухариків про запас. А то повидла повно, а хліба нема.

Семен Васильович згадав Де-Кастрінський укріпрайон, який забрав у нього кілька років життя, але збагатив таким необхідним зараз досвідом.

Він згадав Василя Костянтиновича Блюхера. Найголовніше, берегти бійців, створити для них нормальні побутові умови. За цю природну ідею йому довелося розпрощатися з життям. Якби не пошкодував хлопців, кинув під кулі, і зараз би жив.

Семен Васильович заварив чай, взяв у руки алюмінієву кружку. Вона палила долоні, але він не відчував. Він згадав переповнену камеру Хабаровської тюрми. Тільки зараз зрозумів, що все-таки пощастило йому. Правий був земляк. Пощастило. А він думав кинутися з високих берегів Амура. Якби не сім'я, напевно, так би і зробив.

Він зрозумів, що зараз може реалізувати багато чого з того, що задумав і вже зробив в Де-Кастрі. Він ніколи не буде домагатися перемоги над ворогом за будь-яку ціну. Берегтиме кожного бійця. Як колись, у 1812 році, під час війни з французами, партизан і поет Денис Давидов беріг своїх людей. Він здійснював зухвалі нальоти на стоянки противника і зникав з мінімальними людськими втратами.

Вони обжилися в Спадщанському лісі. Налагоджували побут. Спали в землянках на нарах, милися, прали одяг. Але до нормальних побутових умов далеко. Руднєву прийшла на ум думка, що треба створити партизанський укріпрайон. Продумати все, щоб найкращим чином захищатися від ворога. Мати добрий зв'язок. Але в той же час кухню, пральню, лазню, санчастину.

— Давайте обладнаємо укріпрайон, щоб можна було не боятися ні ворогів, ні холодів, — запропонував комісар.

— У кожній землянці треба скласти грубку, — як само собою зрозуміле запропонував Ковпак.

— Бачки для води, умивальники встановити, — доповнив його Базима.

«Трійка» узагальнила свої пропозиції, винесла їх на розгляд командирів підрозділів і політруків.

— Наближається зима, — говорив Семен Васильович. — Ми повинні до неї як слід підготуватися. Для всіх підрозділів побудувати землянки. Збити нари, скласти грубки. Обладнати бачками для миття, чайниками, іншим посудом, предметами санітарії. Встановити телефонний зв'язок. Створити недоторканний запас продовольства. Наші люди повинні жити і харчуватися нормально. Тільки після цього ми можемо питати з них за виконання завдань.

Ті підтримали цю ідею. Визначили місце і схему розташування землянок.

З ранку до пізньої ночі кипіла робота. Кожна оперативна група копала і обладнувала для себе землянки. У кожній з них встановлювали грубки, щоб у зимові місяці, які наближалися, не страждати від холодів.

Особливу увагу бійці приділили штабній землянці. Оббили стіни дошками, настелили підлогу, від акумулятора трофейної машини підвели світло. З основними підрозділами встановили телефонний зв'язок.

У штабній землянці працювали і жили Ковпак, Руднєв і Базима. Це дозволяло їм краще керувати загоном. По-домашньому. Як говорили гострі на язик бійці.

Окрім житлових землянок в різних місцях спорудили ще близько десяти запасних. Землянки могли служити оборонними пунктами в разі нападу ворога. Штаб врахував рельєф лісу з глибокими болотами. В систему оборони увійшло болото Жилень, яке охоплювало всю південно-західну частину лісу. По ньому не могли пройти не тільки піхотинці, але і танки.

У східній та західній частинах лісу спорудили землянки для застав. Вони були зв'язані зі