Читати книгу - "Таврований"

Танки стояли на галявині поряд з болотом упритул один до одного. На одному з них був відкритий люк, офіцер у бінокль оглядав місцевість. Біля іншого танка вовтузилося кілька людей. Руднєв влучним пострілом убив спостерігача. Той звалився в машину. Прозвучали постріли гвинтівок, в сторону танків полетіли гранати і пляшки із запальною сумішшю. Комісара і начальника штабу, які першими їх кинули, підтримали бійці. Німці сховалися в справному танку і втекли.

Підбитим танком відразу оволоділи партизани. Гучне «ура» прокотилося лісом.

Але радіти рано. Всіх турбувала доля другого танка. Не хотілося, щоб він утік. Командування знало, що на зворотній дорозі його чекають мінери Курса. Група оглянула місцевість, де заклали міни. Виявилося, що танки об'їхали їх стороною. Міни поставили на свіжий гусеничний слід і замаскували.

Чекати довелося довго. Партизани почали хвилюватися, що вороги виїдуть іншою дорогою. Але ось почувся знайомий гул потужного двигуна. На великій швидкості з-за дерев вискочив танк. Він рухався по своїх слідах.

Пролунав гучний вибух. Танк перекинувся. Один з німців намагався вискочити через люк. Його відразу застрелили. Інші залишилися навічно в палаючій металевій труні.

Їх долю розділив і агроном земвідділу району, який вирішив вислужитися перед фашистами. Якби він знав, чим закінчиться для нього і нових господарів ця поїздка!

Партизани раділи. Це була перемога, яка визначила славне майбутнє загону. Люди з честю витримали бойове хрещення.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — говорив Колька Мудрий, який крокував разом з Радиком Руднєвим, Паніним і Гроздовським.

— Твій батько молодець, — сказав синові комісара Жора. — Спритно він спостерігача звалив. А потім першим кинув в танки гранату.

Радик посміхнувся.

— Кажуть, Бога немає. А мені здається, що він з небес спостерігав за нами, — продовжував Колька. — Якби не злетіла гусениця, невідомо, чим би все закінчилося.

— Мінери все одно завалили б танки, — вимовив впевнено Жора Гроздовський.

Група Руднєва відшукала порожню землянку на найвіддаленішій ділянці. У ній стояла вода. Тому бійці Ковпака відмовлялися ночувати. Але прибулим зі Новослобідських лісів партизанам діватися нікуди. Будиночок лісника, де вони тимчасово розташувалися, згорів дотла.

Втомлені хлопці питання з водою вирішили просто. Вони накидали на підлогу гілок і так збиралися спати.

Жора Гроздовський звернувся до Базими:

— Якщо пообідати не вдалося, давайте хоч повечеряємо. Ми сьогодні заслужили.

Григорій Якович не знав, що сказати. За боєм їжа у нього відійшла на другий план.

— Зараз знайдемо, що поїсти, — втрутився в розмову Руднєв.

— Ідіть до нас! — Кликав до себе колишній завідувач оргвідділлом Путивльського райкому партії Яша Панін. — Ми з Радиком холодцю принесли.

— А у мене є шматок ковбаси, — ділився з товаришами Георгій Гроздовський.

— А у мене літрова банка повидла, — рився в мішку Радик.

В землянці було холодно, волого. Швидко розпалили багаття біля неї. Поївши, партизани забули про все і завалилися спати богатирським сном.

Незважаючи на втому, Руднєв і Базима вирішили покурити. Семен Васильович дістав портсигар, пригостив сусіда цигаркою.

Тепер, коли їх доля в тилу ворога стала визначатися, все частіше замислювалися про рідних. Вони про них нічого не знали.

Ще наприкінці серпня, коли стало ясно, що вороги займуть Путивль, Григорій Якович радився з рідними, чи залишитися їм на окупованій території, чи евакуюватися.

Дочки Зіна і Марина твердо сказали, що вони не залишаться в місті. Батько піде в партизани, а їх повісять німці.

Старший син Петро і дочка Ольга влились у Червону Армію. Молодший син Володя просився в загін, хотів воювати разом з Радиком Руднєвим. Григорій Якович відправив його в евакуацію за старшого.

Семен Васильович з евакуацією своєї сім'ї тягнув до останнього. Родичі йому радили евакуювати Домну Данилівну, Радика і Юру. Але він не поспішав. Свої особисті питання звик вирішувати в останню чергу. І зараз переживав за Ньому і Юру.

Він думав, що повернеться після курсів і визначиться з рідними. Але вийшло не так, як він припускав. Вороги несподівано зайняли місто. Ще раніше він вів розмови з родичами, які жили в рідному селі. Вони зустрічали його сім'ю, як свою, обіцяли зробити все, щоб убезпечити її перебування на окупованій території.

— Про твоїх нічого не відомо? — Запитав Базима у Руднєва.

— Нічого. А про твоїх?

— Теж нічого.

— Мені здається, що Ньома і Юрик знаходяться у моїх родичів. Досить відкладати. Завтра пошлю Радика і Жору Гроздовського на пошуки дружини та сина.

На наступний день вороги зробили спробу дізнатися про долю своїх танків. Але в лісі вони не з’явилися. Намагалися виманити партизан на відкриту місцевість, але ті на це свідомо не пішли. На вході в ліс знищили два танки і кілька десятків фашистів. Цим на деякий час закінчилися спроби ворогів вибити партизанів з лісу.

Семен Васильович узагальнив дані розвідки: де і скільки німців знаходиться, яка у них техніка. Остудив гарячі голови радикально налаштованих бійців:

— Геройство нам не потрібно. Ворога треба бити грамотно. Вони думають, що ми з гвинтівками і автоматами вийдемо проти танків і гармат. Глибоко помиляються противнички!

— Гришка, туши світло.

Ковпак підвівся з нар. Кинув незадоволений погляд на Базиму. Григорій Якович сидів за невеликим штабним столиком і прямо на карті, по якій він водив ще школярів по визначних пам'ятках області, будучи викладачем географії, щось записував у тонкому учнівському зошиті.

Як всяка запаслива людина, він цих зошитів прихопив із