Читати книгу - "Таврований"

— Давайте домовимося так. До кінця війни керувати загоном разом. Не виносити сміття з хати. Всі питання вирішувати втрьох. Утрьох вносити пропозиції. Кожному відстоювати їх. Але коли приймається рішення, воно має бути спільним. Семен киває на Сидора, а Сидір на Григорія. Такі схеми не для нас. Ми повинні діяти, як єдине ціле. Тоді нам повірять люди.

— Нехай буде гречка, — погодився з комісаром командир.

Руднєв поклав на стіл свою руку. Григорій Якович стиснув її зверху своєю долонею. Ковпак подумав трохи. Нічого не сказав. Накрив грубою долонею з двома негнучкими пальцями руки своїх побратимів.

Семен Васильович рідко бував абсолютно відвертим. Всі негаразди і тяготи він переживав у собі. Дозволяв іноді вихлюпувати, що у нього на душі, тільки на своїх близьких. Не те, що боявся оприлюднити конфіденційну інформацію. Він вважав, що не повинен кричати всім зустрічним про свої проблеми. Не хотів зайвих питань і пояснень. Але люди, з якими він збирався разом воювати, повинні знати про нього всю правду. Щоб не було зайвих непорозумінь.

Розповів Ковпаку, що його протримали два роки в камері попереднього ув'язнення. Обвинувачували в зрадництві по страшній 58-й статті. Катували, били, навіть знущалися. Але він витримав. Зрештою суд його виправдав.

Комісар хвилювався, як командир відреагує на його одкровення. Сидір Артемович спокійно вимовив:

— Мене тоже хотіли заарештувати. Свої люди попередили. Відсидівся у куми в Спадщанському лісі.

З тієї пори тема арештів військових стала відкритою в середовищі трьох перших командирів загону. Вони говорили відкрито про Тухачевського і Блюхера та багатьох інших постраждалих від НКВС видатних військових діячів.

Руднєв вважав успіхом об'єднання загонів. В глибині душі він переживав, що добровільно відмовився від посади командира і можливості бути першим у загоні. Задавати тон всьому колективу. Для цього у нього були багатий досвід, освіта і бачення того, як можна найбільш ефективно боротися з противником.

Але всьому заважало тавро. Він не мав морального права займати першу керівну посаду. Зараз вони воювали за своєю ініціативою і за своїм баченням цієї війни. Незважаючи на багаторазові спроби, їм не вдалося встановити зв'язок з Москвою. Однак, Семен Васильович не сумнівався, що цей зв'язок буде встановлено. Органи перевірять його досконально. Близько двох років у в'язниці за політичною статтею не сховаєш. Хоча офіційно до нього не може пред'явити ніхто ніяких претензій. Адже суд його виправдав. Його не просто так випустили з в'язниці Хабаровського управління НКВС.

«Може, я дійсно все близько приймаю до серця, — думав Руднєв. — Ковпак б послав всіх подалі. І на цьому все закінчилося. Про те, що його хотіли заарештувати, він говорив без зайвої скромності, вважаючи, що ні в чому не винен».

Руднєв розумів, що з Ковпаком воювати буде важко. Характер у нього — не цукерка горошок або подушечка, яку можна спокійно покласти під язик. Він грубий, різкий, норовливий, неосвічений. Незважаючи на те, що довгий час служив в армії, у стратегію та тактику не вникає. З перших днів утворення з'єднання розробку планів загону спокійно передав йому і Базимі. Але у командира є щире бажання воювати з ворогом. Його не лякають ніякі труднощі. Всі питання вирішуються в обстановці відвертості і довіри один до одного.

Руднєв доклав чималих зусиль, щоб встановити зв'язки з партизанськими загонами сусідніх районів. Їх теж було небагато: Конотопський і Шалигинський. Та ще вдалося об'єднати групи партизан Харківської області.

Дев'ятнадцятого жовтня вирішили провести нараду з керівниками діючих в тилу партизанських загонів. Спеціально для цього готували обід. Зварили навіть холодець і винесли на вулицю, щоб він охолов.

Нарада почалася з запізненням, в будиночку лісника. Невелика, крита соломою дерев'яна будівля знаходилося на лісовій галявині недалеко від болота.

Нараду на правах господаря відкрив Сидір Артемович:

— Саме життя вчить нас, що так боротися проти загарбників не можна. Фашисти рвуться на Москву, а ми отсижуємся в лісах, кожен у своєму.

Ковпак запропонував боротися спільними зусиллями. Семен Васильович доповнив і конкретизував виступ командира. Нарада була в розпалі. Але осінню тишу дрімучого лісу порушив потужний гул двигунів.

— Танки! — Почулося з вулиці.

Першим вискочив з приміщення Руднєв. Біля будиночка лісника зібралося з десяток бійців. Решта перебували в засідках.

— Приготуватися до бою! — Скомандував Семен Васильович. — За мною!

Він повів за собою жменьку бійців, розуміючи, що наступив момент, від якого залежить доля загону.

Дорогою рухалися в напрямку будиночка лісника великий і середній танки. Наблизитися до них партизани не могли. Не дозволяв рідкій ліс. Руднєв наказав стріляти по щілинах. Швидше за все, для того, щоб підняти дух розгублених бійців.

У відповідь на них обрушився сильний кулеметний і артилерійський вогонь. Танки впевнено йшли до своєї мети. Видно, їх вела людина, яка добре знала місцевість і розташування загону. Вона знала, що сьогодні кілька десятків пенсіонерів проводять нараду і порадила гітлерівцям їх розігнати.

Наблизившись до партизанського штабу, танки вистрілили по ньому термітними снарядами. Спалахнув солом'яний дах, вогонь перекинувся на дерев'яні стіни.

Не зупиняючись, металеві чудовиська продовжували рух у напрямку баз загону, які знаходились у землянках.

Партизани кинулися до палаючої будівлі рятувати боєприпаси, продукти харчування, особисті речі. Запланованого обіду не вийшло.

Група бійців на чолі з комісаром і начальником штабу продовжувала переслідувати танки. Семен Васильович розумів, що з гвинтівками і автоматами вони їм нічого не зроблять. Шукав можливість наблизитися до них, щоб кинути гранати або пляшки з запальною сумішшю.

В цей час Ковпак послав мінерів на чолі з заступником начальника штабу Курсом дізнатися, чому ворогові вдалося минути встановлені ними міни.

Комісар сподівався, що це теж дасть свій результат. Але зараз належало боротися з ворогом в умовах, що створилися. Гул танків затих. Стрільба теж. Бійці густим чагарником непомітно наближалися до них.