Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Уся збережена за другу половину 1940 р. кореспонденція, якою обмінювалися Лондон, Варшава та Львів, свідчила про те, що польське верховне командування в цей період не володіло інформацією ані щодо особового складу штабу комендатури Регіону № 3 СЗБ, ані щодо чисельності місцевого підпілля, ані щодо якихось конкретних його дій. До того ж ускладнення кур’єрського та радіозв’язку внаслідок змін, що відбулися у військовій і політичній ситуації в Європі впродовж другої половини 1940 р. — першої половини 1941 р., зробили практично неможливим здійснення з його боку будь-якого впливу на становище польського підпілля в Західній Україні.

Незважаючи на це, Лондон і Варшава продовжували переказувати туди великі грошові суми, що призначалися для конспіративної роботи. На початку квітня 1941 р. генерал Соснковський затвердив річний бюджет витрат для радянської зони у розмірі 90 тисяч доларів. Ці кошти призначалися для працюючих тут 350 «штатних» офіцерів. З цієї суми 27 тисяч доларів виділялося на організаційну роботу, 9 тисяч доларів — на витрати для переказу грошей через кордон, 6 тисяч доларів — на забезпечення конспіративними квартирами і т. ін.[308].

Вислання групи Окулицького до Львова було останньою спробою Головного командування у Варшаві активізувати діяльність СЗБ в Регіоні № 3 у період приєднання західноукраїнських земель до СРСР. Упродовж кількох місяців 1941 р., до нападу Німеччини на СРСР, антирадянську підпільну діяльність поляки тут взагалі не проводили. Проте арешти серед причетних та непричетних до діяльності СЗБ тривали. Насамперед вони торкнулися представників політичних партій та організацій.

У січні — лютому 1941 р. органи НКВС заарештували у Львові близько 100 діячів польської Національної партії (переважно молодь). 12–13 червня 1941 р. керівники цієї групи (близько 25 осіб) були засуджені спеціальним трибуналом до різних термінів ув’язнення, а 9 з них — до страти. Москва готувала ще один судовий процес над керівниками польської Харцерської організації, і лише вибух війни не дозволив його провести[309].

17–19 січня 1941 р. відбувся судовий процес у Львові над 59 заарештованими членами ОУН. Процес увійшов до історії під назвою «Процес над Другою екзекутивою (проводом) ОУН». Загалом на лаві підсудних опинилися 37 чоловіків і 22 жінки. Серед заарештованих був, між іншим, майбутній командувач волинських загонів УПА й ініціатор антипольської акції на Волині 1943 р. Дмитро Клячківський. Суд виніс смертний вирок 42 обвинуваченим, зосібна 11 жінкам. Дещо згодом 10 дівчат і 11 хлопців із засуджених на смерть були помилувані. Суд призначив нове покарання — 10 років ув’язнення і 5 років заслання[310].

У березні 1941 р. був заарештований командувач округу Львів-провінція СЗБ-1 Володимир Млотковський («Млот»), а у квітні (за іншою версією у червні) — командувач СЗБ-2 підполковник Адам Пашковський («Задора»). Під час допитів Млотковський погодився на пропозицію співробітників НКВС постачати їм необхідну інформацію, що стосувалася німецьких справ, а також діяльності українських організацій. Так сталося, що останній ніколи не був прямо звинувачений у зраді своїм керівництвом. Після перевірки польською контррозвідкою Млотковський продовжував брати участь у цивільному підпіллі вже під час німецької окупації західноукраїнських земель. У травні — червні 1944 р. він самовільно залишить своє місце керівника відділу безпеки Львівської окружної Делегатури уряду та виїде на Захід[311]. Щодо підполковника Пашковського, то його, згідно з рішенням Наркомата внутрішніх справ УРСР і прокуратури УРСР, 25 червня 1941 р. було розстріляно[312].

На початку 1941 р. між Львовом та Варшавою урвався радіозв’язок. Єдиною можливістю для польських підпільників Регіону № 3 СЗБ донести до Варшави чи Лондона хоч яке-небудь повідомлення про себе залишилася база зв’язку у Стамбулі. Існуючі донедавна подібні бази зв’язку в Будапешті і Бухаресті, що спиралися на польські дипломатичні представництва, які діяли в Угорщині і Румунії майже до кінця 1940 р., на вимогу німців були ліквідовані.

У квітні 1941 р., за посередництвом стамбульської бази, до Лондона надійшло прохання від підполковника Мацелінського надіслати інструкції для мобілізованих у Червону армію польських громадян щодо того, яку позицію їм слід займати у зв’язку з погіршенням радянсько-німецьких відносин, а також стосовно українських організацій[313]. Тоді ж, у середині квітня, генерал Ровецький прийняв рішення особисто очолити командування на радянській території, про що він і сповістив Львів.

Однак після численних повідомлень зі Стамбулу про взяття під контроль радянськими органами безпеки організації СЗБ в Західній Україні польське верховне командування в Лондоні нарешті поставилося до цього серйозно. Генерал Соснковський визнав за неможливе, до часу з’ясування ситуації у Львові, висилати туди будь-кого зі своїх офіцерів, а також заборонив їхати туди генералові Ровецькому.

Нові свідчення про цілковиту деконспірацію органами НКВС організації СЗБ на радянській теритоторії і, зокрема, про зраду командувача польского підпілля в Західній Україні майора Мацелінського надійшли до Варшави і Лондона з Радянського Союзу від звільнених із в’язниць та таборів польських офіцерів, що опинилися в армії генерала В. Андерса: підполковника Пстроконського, полковника Окулицького, генерала Янушайтіса, ад’ютанта генерала Андерса поручника Є. Климковського, самого командувача Польської армії в СРСР. Останній, зокрема, повідомив: «...Маю неспростовні докази того, що не лише майор Мацелінський, якого знаю лише з поганого боку, але і його дружина були на радянській службі та знищили дуже багато