Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Завершуючи аналіз діяльності антирадянського підпілля на території Західної України у 1939–1941 рр., відзначимо, що головне завдання місцевих як українських (ОУН), так і польських (СЗБ) підпільників зводилося до накопичення сил та чекання на можливу в найближчому майбутньому війну проти СРСР їхніх союзників, коли б ці сили могли знадобитися. В українському випадку таким союзником була Німеччина, а в польському — Великобританія.

Спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова, а також карно-слідчі справи членів української і польської конспірації, складені органами НКВС упродовж 1940–1941 рр., з якими нам довелося частково ознайомитися, дають підстави стверджувати, що були у діячів антирадянського підпілля в Західній Україні й плани з підготовки повстання (навіть у самому Львові), здійснення численних саботажно-диверсійних акцій (у польському випадку йшлося про диверсії на залізниці з метою запобігання надходженню нафти та іншої сировини із СРСР до Німеччини), організації терактів на працівників НКВС та міліції, зрештою, проведення розвідки на радянських військових об’єктах тощо.

Утім дійсні масштаби антирадянської діяльності в Західній Україні в цей період виявилися мізерними. Чи не найгучнішою спробою збройного виступу, наприклад, поляків стали їхні дії щодо захоплення військового складу зі зброєю у м. Чорткові на Тернопільщині 21–22 січня 1940 р. Через слабку підготовку «повстання» та багато інших, сподіваємось, зрозумілих для читача чинників, воно не мало жодних шансів на успіх.

Переглядаючи матеріали судових засідань, протоколи допитів і обвинувальні акти учасників української і польської конспірації, іноді дивуєшся суворості покарання багатьох молодих людей, які, власне кажучи, ще й не встигли нічого зробити у своєму житті. Залишаючись патріотами рідної землі, вони згідно з чинним у СРСР законодавством не могли, звичайно, не бути визнані радянськими обласними судами і військовими трибуналами за контрреволюціонерів та активних борців проти «робітничо-селянської» влади. І тому залишається фактом, що багатьох з них засудили не стільки за якісь конкретні анти-радянські дії, скільки за їхнє соціальне походження та майнове становище.

Сподіваємось, що впроваджуваний в останні роки зусиллями польських, українських та російських спецслужб спільний проект із публікації раніше невідомих документів із цих відомств і надалі відкриватиме завісу над таємницею трагічних подій цього періоду, надасть можливість дати об’єктивнішу оцінку людям, що брали в них участь, сприятиме створенню більш довірливих взаємин між Україною, Польщею та Росією.

Кожний українець мусить подумати і дати собі відповідь, на який з двох наших традиційних шляхів він має стати, який шлях обрати. Чи шукати практичних шляхів та спокійно, не дивлячись на найгірші обставини, йти до певної, цілком реальної, національної мети, чи знов, заплющивши очі, гукнути: «Ріж і бий». Державна конструктивна політика чи гайдамаччина, відчай, зневір’я!

Як уже зазначалося, напад німецьких військ на СРСР не став несподіванкою для Головного командування Союзу збройної боротьби у Варшаві. Уже 28 червня 1941 р. генерал С. Ровецький підготував інструкцію, якою, зважаючи на нову військову ситуацію, встановлювалися кордони так званого Львівського регіону № 3, що охоплював усі західноукраїнські землі, та визначалася організаційно-територіальна структура діючого там польського підпілля[315]. Подолавши колишню німецько-радянську демаркаційну лінію, яка пильно охоронялася гітлерівцями майже до кінця жовтня 1941 р., в середині вересня з Варшави до Львова прибула перша група польських офіцерів на чолі з довіреною особою командувача СЗБ генералом Казімежем Савицьким («Прут»). Її завданням були активізація, а в переважній більшості районів Західної України навіть відновлення діяльності підлеглих емігрантському урядові польських підпільних структур, майже цілком знищених за радянських часів.

Вищезгадувана інструкція генерала Ровецького таким чином визначала основні завдання місцевих діячів СЗБ в Західній Україні в нових для них умовах: «1) Тримати ПЗП (Polski Związek Powstańczy — криптонім СЗБ. — І. І.) у глибокій конспірації до часу подальших наказів; 2) Приступити до розбудови організації на територіях, що досі не були охоплені підпільною мережею; 3) Прагнути до придбання і накопичення зброї та набоїв; 4) Посилити суспільно-політичну та військову розвідку; 5) Бути здатними до проведення диверсійно-відплатних акцій; 6) Утримувати зв’язок з Головною комендатурою та підлеглими їй військовими округами; 7) Розповсюджувати необхідну інформацію та вести пропагандистську діяльність...». В інструкції підкреслювалося, що СЗБ зорієнтований, передусім, на боротьбу проти Німеччини, однак місцеве підпілля мало бути організоване таким чином, щоб протидіяти також можливому наступу Росії в західному напрямку. Будь-які форми співпраці з німцями і «радами» суворо заборонялися[316].

Водночас із розбудовою організаційно-територіальної структури власного підпілля на території Волині і Східної Галичини польська контррозвідка на чолі з підпоручником З. Макусхом від вересня 1941 р. проводила ретельну перевірку членів колишніх підпільних організацій, що діяли тут за часів радянської влади. Вона одержала переконливі свідчення свідомого або вимушеного співробітництва багатьох з них з органами НКВС, зосібна одного з командувачів польського підпілля в Західній Україні в попередній період майора запасу Е. Мацелінського. Коли останній на початку грудня 1941 р. прибув до Варшави, нібито маючи незаперечні докази щодо своєї бездоганної діяльності на посаді командувача підпілля у Львові і намагаючись виправдатись особисто, йому такої можливості не дали. На підставі рішення Таємного суду при Головній ко-мендатурі СЗБ у Варшаві офіцери польської контррозвідки 17 грудня 1941 р. виконали смертний вирок і К. Мацелінського