Читати книгу - "Все буде добре"

Сашко заплющив очі. Десь там вирувало життя. Десь тут тихо дихала Катруся. Десь у душі маленький хлопчик рахував час, відведений йому на щастя. Ще з тієї зимової сварки він зрозумів: годинник почав цокати у зворотному напрямку. Хлопець переконував себе, що нічого поганого не станеться, що все мине. Та й Бистриця виявилась не таким страшним місцем, як він собі уявляв. Але усвідомлення таки наздогнало його. Час утримати неможливо. Як би ти не опирався, як не намагався б – цей пісок просиплеться крізь пальці. І завтра настане – хочеш ти цього чи ні.

Тіло повільно наповнювалось легкістю, ще мить – і літній вітер підніме його в повітря та віднесе кудись далеко від турбот. Думки втратили важливість і розбіглись хто куди. Ну й нехай. Не відомо, що приготувала доля в завтрашньому дні. Єдине він знає точно: цей час у Бистриці він ніколи не забуде. І його друзі назавжди залишаться його друзями. Що б не сталося.

2007 рік

Олександр Шипалко любив літати. Йому подобалося заходити в аеропорт в одній країні, щоб уже за кілька годин вийти в іншій. І що більше часу займала дорога, то помітнішим був контраст, яскравішими виявлялись емоції. Вічно дощовий Львів та його не менш похмурий побратим Лондон мало чим відрізнялися, однак відмінність між Пекіном і Стамбулом була неймовірною. І зараз, коли літак приземлявся в ранково-сонячному Нью-Йорку, чоловік радів цій зміні. У рідній Україні зима вже майже вступила у свої права, однак у не менш рідних Сполучених Штатах літо ще не планувало здавати позиції. Це сповна задовольняло Олександра, однак гнітило Сашка.

Останнім часом спілкування з Марією стало важчим. У них усе ще були спільні теми для розмов, вона сміялась із його жартів, а він милувався бездоганними рисами її привабливого личка. Однак щось змінилось у ньому самому. Кожного разу він ловив себе на думці, що існує ще хтось. Той, хто так само милується цим личком, і вона так само весело сміється над його жартами. І ім’я йому – Антон.

Сашко не вважав його своїм суперником, адже поважав вибір Марії. Якщо вона з цим чоловіком, значить, на те є свої причини. Свої переваги. А їхні стосунки були вільними з самого початку. Люди належать самі собі, допоки не стануть однією родиною. Принаймні так учила його Америка. Але ревнощі були. Оце гнітюче відчуття, що він може міцно стиснути Марію в обіймах, однак її серце йому не втримати. Лише якби оцей Антон зник…

У такі моменти Сашко зупинявся й і розумів, що він уже давно Олександр. Людина чесна, принаймні перед собою, і не буде використовувати здобуті зв’язки заради особистих потреб. Саме тому він нічого не сказав Віталіку, саме тому наказав спалити документи про цього Антона, щоб не було спокуси зробити все самотужки. Адже якщо він піде на такий крок – хіба Марія стане щасливішою? Ні, він має завоювати її, а не захопити. Він має бути кращим, успішнішим, на голову вищим за цього Антона, щоб його жінка зробила правильний вибір. «Я не найкраща людина на світі», – сказала вона якось. Що ж, тепер Олександр розумів це. Однак він усе одно врятує її, хоче вона цього чи ні.

Літак нарешті зупинив свій рух, і стюардеси почали запрошувати людей до виходу. Олександр піднявся зі свого місця та рушив разом з усіма. І зрозумів, що його нервує. Сьогодні було рівно півроку відтоді, як вони з Марією зустрілись у супермаркеті. Не канонічна знакова дата, але йому все одно було прикро зустрічати цей ранок у чужій країні.

У головному офісі корпорації «Альвеа» робота вже давно розпочалась. Олександр ішов довгим вестибюлем і ловив погляди офісних клерків, що поспішали у своїх справах. Колись він теж так само задивлявся на ділових людей, які проходили повз. Увесь час приміряв їхній костюм на себе, уявляв, як саме він так широко крокує коридором на особисту зустріч із генеральним директором правління, щоб обговорювати різні серйозні речі. Хто б міг подумати, що ця мить дійсно настане?

До ресепшена він підійшов з усмішкою, однак там сиділа інша людина. Рудоволосу Клер заміняла незнайома блондинка.

– Я можу вам чимось допомогти? – запитала вона, щойно гість опинився в зоні її компетенції.

– Так. Я до пана директора.

– А ви…?

– Шипал. Алекс Шипал, – він скоса глянув на великий годинник із написом «Час – це гроші», що висів над ресепшеном. – Мені призначено на десяту.

Тонкі пальчики пробіглися клавіатурою, і блондинка-секретарка дозволила собі робочу усмішку.

– Так, пан Еґарт чекає на вас. Проходьте.

Олександр вдячно кивнув і попрямував до дверей.

– Пане Алексе, – гукнула його секретарка. – Можна запитати?

Він обернувся.

– Тут вказано, що ви – регіональний директор десь у Східній Європі.

За столиком реєстратури сиділа двадцятирічна дівчина, яку взяли сюди явно не за знання міжнародних відносин. Напевно, за два місяці тут сидітиме вже інша блондинка з білосніжними зубами та робочими запитаннями. І всім їм буде страшенно цікаво: а як виглядає справжній світ