Читати книгу - "Вовк-тотем"

вовки напосідали, то чергування вночі перетворювалося на важке завдання, і тоді цілу ніч годі було й думати, щоб поспати, — потрібно було ходити навколо отари з увімкненим ліхтариком і горлати цілу ніч із собаками до хрипоти в горлі, відлякуючи вовків. Улзій казав, що нічні чергування введені здебільшого для убезпечення від сірих розбійників, і щороку на пасовищі видатки на оплату трудових одиниць за нічні чергування становлять приблизно одну третину від загальної суми таких видатків. Для пасовища вовки — це ще одна стаття видатків. У скотарських районах Монголії нічні чергування вважають важливим обов'язком жінок — уночі вони чергують, а вдень виконують хатню роботу, тож рідко коли протягом цілого року можуть виспатися. Люди працюють удень, а вовки воюють уночі, тож коли людей зморює сон, вовки, навпаки, сповнюються енергії, і через них порушується нормальний ритм життя степовиків, вони не можуть ні спокійно їсти, ні спокійно спати, і ця напруга виснажила не одну родину й не одне покоління жінок. Через це господині монгольських юрт здебільшого мають багато хвороб і довго не живуть, однак, з іншого боку, таке життя вигартувало й деяких міцних жінок, тіла яких не виснажуються навіть і в таких умовах. Степові вовки дивовижно плодовиті, а степове населення не може збільшуватися такими швидкими темпами з року в рік. Тож у монгольських степах споконвіку не траплялося такого, щоб через перенаселення мешканці змушені були піднімати цілину, аби добути собі харч. Степові вовки, таким чином, завжди стримували розвиток степового населення в комфортних межах.

Вівці — це основа скотарства в степу. Коли є вівці, є також і баранина, щоб їсти, є овечі шкури, щоб одягатися, є овечий кізяк, щоб опалювати житло, і два види трудових одиниць як прибуток — тож первісне кочове життя набуває базового забезпечення. Однак робота чабана — нудна й нецікава. Вона виснажує людину, тримаючи її припнутою до отари, і доводиться проводити своє життя з ранку до вечора серед зеленої або білої рівнини в компанії з вівцями, а якщо випадає переганяти їх до далеких гір, то взагалі на десятки кілометрів навколо жодної людини не зустрінеш. Поговорити ні з ким, а зосередитися на книзі не можеш, оскільки постійно вимушений пильнувати овець. Людина завжди почувалася билинкою серед цієї пустелі, перебувала тут, мов у полоні, як той Су У,[54] коли він пас овець, оскільки уникнути роботи не можна було, а виконуючи її, людина хворіла. Чень Чжень почувався старим, дуже старим, навіть старішим від Су У. Тисячолітній степ анітрохи не змінився — люди все так само вели первісне кочове життя, все так само боролися з вовками за їжу, причому ця боротьба була так само жорстокою і не давала зрозуміти, хто ж у ній переможець. Чень Чжень часто почувався так, ніби він — один із тих шаньдіндунців,[55] які були розкопані поблизу Пекіна, ніби він був занесений у цей степ і зустрів тут ворогів — все тих же вовків. Якби одного дня з ранкового туману в степу до нього вийшов Су У зі своїм посохом або якийсь загорнутий у звірину шкуру синантроп, він би не здивувався. І спілкувалися б вони жестами під час такої зустрічі, напевне, про тих же вовків. Мабуть, час в Орхонському степу можна було б порівняти із закам’янілим годинником, з якого вже не витікають краплі-секунди. Що ж змусило обличчя степу застигнути в цій давній первісній масці? Може, ті самі вовки?

Для Ченя Чженя були й певні переваги в тому, щоб пасти овець — один у степу він завжди знаходив час спокійно подумати і поступово перетравити, «ремиґаючи», мов його підопічні, ті відомі твори, дві валізи яких він привіз із Пекіна, та вибрані історичні й заборонені книжки, що містилися у валізі Яна Ке. Увечері, при світлі гасової лампи, він «ремиґав» і пережовував давню класику, а вдень, поряд з отарою, він пережовував шедеври китайської та іноземної культури. Після такого пережовування й обмірковування, раптом з’являлося відчуття, що старий папір раптом ставав насиченим і соковитим, мов свіжа трава. Отже, випасаючи вдень овець, Чень Чжень здебільшого проводив час за ремиґанням, пережовуванням і обмірковуванням. Іноді він міг одним оком пробігти кілька сторінок книжки, однак наважувався читати тільки тоді, коли переконувався, що навколо немає вовків.

Невже все і є так, як казав Старий Біліґ: якщо хочеш зрозуміти степ і монголів, потрібно зрозуміти вовків? Невже тисячолітній степ застиг у своєму первісному обличчі, а степові народи ніяк не можуть просунутися в розвитку до рівня великих націй теж через вовків? Він думав, що це можливо. Принаймні атаки вовчих зграй щороку спричиняють пасовищам значні збитки, частину з яких навіть не можна точно підрахувати, через що скотарі не можуть зробити навіть первинних накопичень, і люди й худоба залишаються на рівні простого відтворення, тримаючись усе в тому самому первісному стані й не маючи змоги виділити ні сили, ні кошти, щоб зайнятися торгівлею чи сільським господарством, не кажучи вже про промисловість. Дійсно, вовки мають стосунок до дуже складних питань… Однак і вовків зрозуміти не так просто. Якщо люди перебувають на видноті, то вовки завжди ховаються в темряві, і хоча їхнє виття розноситься далеко, його не можна слухати зблизька. Останніми днями в душі Ченя міцніла невідв’язна думка — він справді хотів упіймати вовченя і доглядати його в юрті, щоб, спостерігаючи за його розвитком удень і вночі, розгадати поведінку вовків.

Йому знову згадалася та вовчиця, яка за кілька днів до цього поцупила в них ягня й понесла його в зубах своїм вовченятам, схованим невідь у якій печері.

Того дня він щойно обійшов отару з усіх чотирьох боків і не помітив ознак небезпеки, після чого вмостився на траві, пильнуючи степового орла, який кружляв у блакитному небі. Раптом він почув, що отарою пройшов якийсь шурхіт, і миттю