Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

Корч уперше не втримався від сміху, хоча ребра при цьому нагадали йому про себе.

— Ну гаразд, Мульче. Твоя правда. Дещо таки відбувається. Дещо вкрай важливе.

— Я так і подумав. І, як завжди, вам потрібен Мульч, аби зробив за вас усю брудну роботу. — Мульч почухав собі спину. — І що, вам конче треба було отак на мене накинутись? Треба було смальнути мене таким сильним зарядом, капітане? Там лишиться такий слід…

Холлі приклала долоню до гостренького вуха.

— Гей, Мульче! Ану прислухайся добре! Чуєш якісь співчутливі охи-ахи? Не чуєш? Ото ж бо й воно! Наскільки я розумію, тобі вельми привільно жилося на легіонські гроші.

— О так, цей пентхаус обійшовся мені недешево. Самого тільки авансу я заплатив стільки, скільки ви заробляєте за чотири роки, капітане. А ви помітили, який чудовий краєвид з вікна? До мене там жив якийсь славетний кінорежисер.

Холлі звела брову.

— Рада чути, що наші кревні грошики ти витратив на щось хороше. Що ти їх не проциндрив.

— Послухайте, я ж усе-таки злодій, — здвигнув плечима Мульч. — А чого ви хотіли? Щоб я відкрив сиротинець?

— Ні, Мульче. Хоч як дивно, саме цього я від тебе ніскілечки не сподівалась.

Артеміс відкашлявся.

— Дуже зворушлива ця зустріч давніх друзів після тривалої розлуки. Але, поки ви тут обмінюєтеся дотепами, мій батько замерзає в Арктиці.

Гном умить застебнувся по саме горло.

— Його батько? То ви хочете, щоб я врятував батька Артеміса Фаула? Щоб я попхався в Арктику визволяти його звідти?

В Мульчевім голосі пролунав непідробний страх. Гноми ненавидять лід так само сильно, як і вогонь.

А Корч похитав головою.

— Хотів би я, Мульче, щоб усе було так просто. А за кілька хвилин і ти пошкодуєш про те ж саме.

Тут Мульча Копача охопили такі препогані передчуття, аж гном’яча його борода враз закучерявилась. А бабуся говорила ж колись маленькому ще Мульчикові: «Дослухайся до свого волосся, онучку! Довіряйся тому, що підказує тобі твоя борода!»

О’Гир думав. Він-бо завжди думав. У його геніальному мозку ідеї народжувалися з такою частотою, як у мікрохвильовій печі лускає попкорн. Але наразі хоч би одну з них реалізувати! Він не міг навіть зателефонувати Джуліусові й поморочити йому голову своїми шаленими планами. Хоча кентаврові все ж лишилась сяка-така зброя — портативний комп’ютер Артеміса Фаула. Але й що б він із такою зброєю вдіяв? Це було все одно, що вийти з зубочисткою проти троля.

Ну, він не сказав би, що цей людський комп’ютер був цілковито позбавлений вартості, принаймні антикварної. От уже пригодилася електронна пошта.

Якщо тільки там, на другому кінці, був хтось живий, аби на те О’Гирове послання відгукнутись. А ще в накривку ноутбука вбудовано мініатюрну камеру для відеоконференцій. Останній писк багноїдського «прогресу». А доти багноїди спілкувалися одне з одним тільки за допомогою тексту або звукових хвиль. О’Гир пирхнув. Варвари! Але камера якраз виявилася досить високоякісною, оснащеною всілякими фільтрами. Якби кентавр не стежив за технічними новинками багноїдів, то заприсягся б, що хтось із Чарівного Народу видає їм секрети чарівних технологій.

О’Гир повернув ноутбук копитом, спрямувавши камеру в бік настінних екранів. «Ну, де ж ти баришся, Дрюку? — подумав він. — Усміхнись — зараз вилетить пташечка!»

Ні, чекати довелося недовго. За кілька хвилин один з екранів ожив, і на ньому з’явився Дрюк, що вимахував білим прапором.

— Дуже дотепно! — в’їдливо прокоментував кентавр.

— Я знав, що тобі сподобається, — мовив підступний ельф, театрально вимахуючи стягом. — Я ще виступлю з цим привселюдно. — А тоді натис на якусь кнопку. — Хочу показати тобі, що діється у тебе за дверима.

Наступної миті на екрані виникли кілька груп техніків, що гарячково намагалися зняти захист з О’Гирового оперативного кабінету. Хто силкувався проникнути в системи захисту через комп’ютери (таких була більшість), хто вдавався до прадідівських способів, себто гатили по сенсорах молотами й довбнями. Жоден із цих напрямків не приносив успіху — поки що…

Кентавр проковтнув клубок у горлі. Він, О’Гир, таки й справді мов пацюк у пастці.

— Дрюку! А чом би тобі не розкрити мені своїх планів? Адже всі схибнуті на владолюбстві лиходії страшенно люблять розказувати про це!

Дрюк відкинувся у своєму обертовому кріслі.

— Авжеж, О’Гирчику, чом би й ні? Бо знай: це не один з твоїх улюблених людських фільмів, тож жоден герой не вдереться до в’язниці в останній момент, аби врятувати приреченого. Корч і Куць уже покорчились і покуцились. А з ними й їхні приятелі-багноїди. Ніякого хепі-енду не буде. Тільки неминуча, невблаганна смерть.

О’Гир розумів, що мав би відчувати печаль, але в душі його тільки клекотала ненависть.

— Коли ж загальна ситуація стане зовсім безнадійна, я звелю Опал повернути Легіону контроль над зброєю. Всі бійці Б’ва Кел будуть паралізовані, й уся вина, вся відповідальність за скоєне впаде на тебе — якщо ти, звісно, ще будеш на той момент живий, у чому я вельми сумніваюсь.

— Коли б’вакельці прийдуть до тями, вони вкажуть на тебе як на головного призвідника.

Дрюк похитав пальцем.

— Тільки жменька з них