Читати книгу - "Гордієві жінки"

«Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити», – навіть полісянин дядько Льоня це знає.

Дещо поодалік Мія запримітила білосніжних довгошиїх птахів, тож, не роздумуючи, попрямувала до них, долаючи високу нетоптану траву й густіші зарослі. Довжелезний берег Світязю був закутаний у траву, але місцями ясніли чималі клапті піску, цілковито сходжені, чи то пак вилежані любителями озерної довготривалої засмаги. Щоправда, там, куди направлялися допіру лебеді, росли дерева й височів очерет. Дівчина мала в торбі півхлібини й утішилася, що послухалася світязьку господиню, яка, вручаючи їм ключі від будинку, попередила, чи радше довела до відома, що на озері досі живуть і припливають до берега лебеді.

Там уже хтось був, про що засвідчили тихі голоси. Але Мія наміру погодувати білих красенів не змінила.

На березі, обнявшись, сиділа пара закоханих, а може, навіть подружжя.

Мія підійшла ближче, вмостилася навпроти.

«Гуль-гуль-гуль», – покликав птахів молодик.

Мія звернула увагу на його дещо незвичну, навіть екзотичну, як для цих країв, вузькооку й виразну чорноброву зовнішність. Не калмик, не японець, а от кримським татарином був цілком імовірно, поміркувала Мія.

Тим часом дівчина його була блондинкою, «з наших».

«Дурепа, я знову ділю людей на своїх і чужих, наших і не наших!» – посварила себе руда веремія.

Білокрила красива й горда пара, наче два граційні вишукані кораблі, трималася запланованого курсу із середини озера до його берега.

– Того року жив у нас тут лебідь-одинак Артем, – заговорив до Мії незнайомець.

Вона приємно здивувалася і прислухалася.

– Лишився на озері навіть зимувати, – додав хлопець. – Був улюбленцем дітвори та й усіх птахолюбів! – улесливо всміхнувся. – Бачити лебедя на снігу було дуже незвично, але то справді красиве видовище…

Як же їй подобається такий тип чоловіків!

Ох, невиправна ти, Міє-вереміє!

– Кожного дня він граціозно так походжав засніженим берегом, хапав із рук їжу, а ночувати літав десь у хащі, може, й на острів, бо там багато дерев і водойми навіть зимою геть зовсім не замерзають.

– Класно, – відреагувала «киянка».

Дівчина говіркого парубка і далі сиділа у його обіймах, не рухаючись і не говорячи.

– А ото недавно Артем зник, – у голосі красунчика з’явилися нотки хвилювання. – У Світязі кажуть, що лебедя вбили… Є тут у нас, у сусідньому селі, один браконьєр, що має совість ласувати лебедятиною.

– Який жах! – занепокоїлася Мія.

– Так. Нині вже не така дика природа, як дикі люди, – відказав співрозмовник. – Не дістали ще його відповідні служби, щоб йому!.. А ця сімейка давненько в нас, – кивнув на «корабликів». – Он як лебедята підросли! – щиро зрадів оповідач, забачивши на обрії ще й сіреньких малюків.

Мія справді за якусь мить відволіклася від цікавого оповідача й захопилася тим, як лебiдь узявся захищати свою даму серця, помітивши людей, а та своєю чергою не переставала опікуватися четвіркою дитинчат, підсовуючи до них якнайближче дзьобом корм.

– До речі, лебеді, на відміну від інших птахів, ще й вельми дужі, – додав смаглявий світязянин. – Ударом крила самець може переламати людині руку!

– Ого-го! – неабияк зчудувалася Мія. – Ви перевіряли? – засміялася.

– Ні, – відповів він усмішкою навзаєм, – тесть розказував, що бачив таке сам, на власні очі…

– Ясно, – почала швидше відламувати хліб веремія і кидати звеселілим птахам. «Отже, вони одружені, що й не треба було доводити», – виснувала. І водночас пересвідчилася, що то не лише в піснях люди оспівали лебедину вірність і склали про неї легенди, що нині вона так само на власні очі бачила, як ці прекрасні птахи ставляться одне до одного, як уважний і ніжний лебідь горнеться до коханої і захоплюється її красою…

Як, загалом, і ті двоє, що сидять навпроти.

– А ще трапилася в нас тут, позаторік, здається, лебедина драма, – продовжив балакучий красунчик. – Свідками її стало багато світязян. Я теж те все бачив… Тоді лебідка, видно, не прорахувала, злетіла, як виявилося, занизько, заплуталася в електричних дротах і, вражена струмом вельми високої напруги, зразу впала каменем на землю. А лебідь… Він уже далеко не полетів. Трохи покружляв над місцем біди і, склавши крила, безстрашно впав на асфальтовану дорогу… Я сам думав, що то казки про лебедину вірність розказують, аж поки не переконався, що то правда. Буває, самець відмовляється від їжі тільки тому, що його пара хворіє і не торкається корму, хоч як ми старалися б і кидали б той корм йому під самий дзьоб. А він і з місця не рушить, коли вона не їсть, – молодик притих і квапливо став метати у воду шматочки білої булки.

Аби не проґавити ласого наїдку, птахи тепер навіть вийшли на берег.

І раптом уся трійця годувальників майже одночасно помітила, що в лебідки на одній лапі металеве кільце. Придивилися, а воно з написом «POLAND AС 3626».

– Отакої! Ці птахи прилетіли до вас відпочивати із самої Польщі! – скрикнула Мія.

– Це вони прилетіли своїх малят висиджувати на нашому чистому озері, – мовила врешті дружина молодого мужа. Її голос був слабким, але приємним і дуже ніжним.

Мія чомусь дійшла думки, що вона вагітна й почувається не дуже здоровою.

І ще відчула щиру втіху за цю пару.

Бо кохання буває навіть між цілковито різними людьми, як побачила.

– Е, ні! – заперечив тим часом чорнявий молодик. – Якщо окільцьована тільки самка, то, значиться, десь-то під час перельоту з теплих країв у Польщу вона зустріла поліського парубка, закохалася й спарувалася з ним, – чоловік широко усміхнувся. – Кордони не є перепоною ні для людського, ні для пташиного кохання, – додав.

Мія не стрималася:

– А звідки ви, якщо не секрет? – запитала.

– Дружина звідси, а я з Криму, із села Біла Скеля, може, чули?

То було щось неймовірне.

– Так, чула, навіть була там, – зізналася «киянка».

Чорний після купання пішов шукати Мію. Хоча сьогодні відчув остаточно – не завоювати йому руду бестію з Києва, не піддається вона на його виверти. Ну, тоді хоч поговорить іще один вечір. Ні – то ні. Він проти її волі й проти своєї долі не попре.

Віктор, закутавши Лію в махрове простирадло, сів на березі поруч. Нині вони разом узялися спостерігати за швидкоплинним заходом сонця. Сонце ж, якщо спостерігати за ним, старається якомога повільніше ховатися за небокрай.

– Певно, я мав би тобі щось сказати, – Віктор порушив тишу першим. – Після того, що між нами було, я мав би на щось зважитися, чимось тебе обнадіяти або, навпаки, розставити крапки над «і»…

Лія до такої розмови не була готова.